Дивний період у житті. Іноді мені здається, що Івасюк відкрився мені саме зараз так глибинно, щоб трішки втамувати біль утрати за батьком. Я слухаю цю музику – і розумію, що все це – реквієм… Все це – заради чогось сильнішого, ще нерозкритого мною.

Не лише відвідую музей Івасюка у Чернівцях, не лише часто буваю на могилі у його батьків, на могилі Назарія Яремчука, Анатолія Добрянського, я також побувала у музеї в музичній школі, де навчався малий Івасюк, (як я його люблячи називаю малий ІВАСЮЧОК), у Кіцмані, побувала на вулиці, де він жив з батьками…

Мені все, пов’язане з ним, неймовірно цікаво. Чи лише після того сну, де я побачила його кінець? Не лише. Але той сон вплинув на мене. Дуже.

Я собі навіть дозволила подумати таку дивну річ: а якби Господь один-єдиний раз зробив виняток у цьому світі? І… Як у тому записі на могилі Володимира Івасюка:

Верни нам пісню, верни композитора до життя! Нехай допише свою оперу-концерт «Дарина», нехай знову пройдеться рідними стежками Кіцманщини, улюбленою вулицею, де жив у Чернівцях, нехай знову відпочине у Долині троянд, що в Криму, нехай втішиться цій незалежності України, заради якої, власне, і віддав життя.

Все почалося з нього – з Івасюка. І той випадок в квітні 1966 року, коли він скинув випадково погруддя вождя пролетаріату Леніна з п’єдесталу, змінив і став передумовою не лише усієї ЙОГО долі, а долі цілого світу. Так цікаво, але малий хлопчина, який тільки-но почав писати свої перші пісні і лише закінчував школу, зумів продовжити справу усіх борців за незалежність, проте, як і вони, ціною власного життя.

Після тієї події він відсидів 15 діб, точніше відпрацював, риючи канаву для труб до клубу, (до речі, на тому місці, де тепер у Кіцмані стоїть пам’ятник йому самому). Його почали вважати «не благодійним», і навіть земляк, Дмитро Гнатюк, не хотів через це співати його пісні, хоча Володимиром були написані такі твори спеціально для Гнатюка. Через цю «не благодійність», був виключений і з Чернівецького медінституту, потім – із Львівської консерваторії. Поновлений у навчанні. Власне, і там, і там поновлений. Навчався далі. Творив, писав композиції вже складніші, для квартету, мріяв написати оперу-концерт «Дарина».

Але заздрощі до його слави, до його таланту призвели окремих людей до страшного злочину – його викрали і вбили. Жорстоко, нахабно, цинічно. І…!!! І таким чином здійснили його місію, яку він розпочав ще 1966 року, коли вперше у Радянському Союзі нібито випадково скинули з п’єдесталу Вождя. Його смерть шокувала свідомість українців так само, як і шокова терапія ЙОГО ПІСЕНЬ для зазомбованих радянською системою душ!

І все. Через декілька років переслідувань виходить книга «Монолог перед обличчям сина», виходить у світ книга поезій «Елегії до сина» батька - Михайла Івасюка, формується образ втрати страшної і до кінця незбагненної.

Тому що виникає чергове запитання: НЕВЖЕ ВТРАТИМО ВСЕ: себе також? Адже в 1985 році вбивають так само цинічно Василя Стуса, потім здійснюють напад на український народ після вибуху на Чорнобильській АЕС, змушуючи дітей на 1 травня перебувати під проливним радіаційним дощем.

Череда подій вказує на те, що все було тісно між собою пов’язано – ТАК, ДО РЕЧІ, І ФОРМУЄТЬСЯ ЛЕГЕНДАРНА УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ! Подальша послідовність – в 1988 році вперше пройшов фестиваль «Червона рута», але у Кіцмані, потім на наступний рік - у Чернівцях, і то з таким розмахом, що вся Україна знову прокинулась від важкого сну завдяки його ЧЕРВОНІЙ РУТІ!!!

І вже в 1991 році Україна нарешті розвалила жахливу імперію зла – Радянський Союз.

Отже, саме Володимира Івасюка вибрав Бог задля здійснення складної місії абсолютної зміни світу. Світ став іншим без Радянського Союзу. Тепер ми живемо в іншому світі. Я живу в іншому світі! Завдяки Володимиру Івасюку, і не лише йому. Стільки ще неназваних імен, що рятували світ від наслідків Чорнобиля, стільки ще неназваних імен, розстріляних у смертних камерах КГБ по великих містах Львова, Києва, Харкова, Донецька… Їхні жертви недаремні, ні! Вони якраз і вимолили в Бога прощення для нас усіх… А кількість - того ми вже не дізнаємось, ця цифра сягає тридцяти мільйонів.

Але я, народжена 22 квітня, за два дні перед тим, як зник Івасюк, була вже малесеньким свідком великих подій на цій Землі. Чим я можу віддячити тепер? Тепер? «Слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе», - слова Ліни Костенко.

Нехай я буду теж такою звичайною українською жінкою, яка принесе квіти на могили Івасюків: Володимира та його батьків, і таких великих людей, як Назарій Яремчук, Анатолій Добрянський, Василь Стус, Тарас Шевченко та інших.

І на могилу свого батька також. Бо без нього не було б і мене. І незалежної України теж не було б. Чому? Бо мій тато, історик-юрист Дмитро Іванович Ілюк, своїми словами руйнував страх, принаймні, глибочан, яким постійно говорив, що Союз буде повалено, що імперія зла буде знищена… Він казав це всюди: в судових палатах, на вулицях, в кафетеріях, в поїздах, всюди, де відчував, що його почують, що хтось, принаймні, почує… Може, сам Бог почує?

І Бог почув…

Такий дивний період. Стільки вражень від прослуховування пісень, від читання книг про нього, від фільмів про нього, від поїздок його улюбленими місцями. У поїздках мене супроводжує мій рідний брат, йому дуже цікаво. Наступна наша поїздка – Вижниця, потім – Львів, потім, напевно, татові гори, люблю гори взимку.

«Життя, як пісня, що не віддзвенить…» - так співається у «Баладі про мальви». Дійсно, українські життя – це вічна пісня слави цього народу. І її треба підхоплювати нам, молодим, рухатись далі, писати, творити, співати ЙОГО пісень знову і знову, щоб відновлювати душу, виспівувати красу життя…

Ще тричі він мені снився, що забрав до себе Людмилу Шкуркіну, своє перше, ще шкільне кохання, до речі, так воно і трапилось, вона померла рік тому від раку у віці 58 років. Актриса Севастопольського театру, лауреат премії М. Заньковецької. Залишився чоловік, син, теж актор, але Московського театру. І наснилось, що мене побачив, коли я проходила повз їх чесну компанію митців… А потім наснилось, що шукаю його, а мені кажуть, не шукай, він помер…

І ці слова, ВІН ПОМЕР, довго ще відлунювались у мені болісною реальністю. Справді, розминулись в часі. Не зустрілись. У часі, але не в просторі, бо я теж буковинка, живу в 60 км. від Кіцманя, і я теж жила у Львові, в Чернівцях, буваю іноді у Києві, у Криму, в Одесі…

Хоча можна розминутись у часі навіть будучи живими. Я запізно народилась, бо не встигла стати при житті другом Анатолія Миколайовича, а може, й кимось більше. Не зуміла втримати дружбу з Олександром Ксенофонтовим, сучасним прекрасним композитором та пісенником, хоча мене в цьому випадку виправдовує те, що це не моя провина. Не зуміла врятувати свого батька. І тому нині самотня та натхненна ними, їхнім незбагненним життям.

Чи зумію інше - написати про них достойно, хоча б декілька рядків, бо іноді в двох-трьох словах чи навіть у сердечному мовчанні можна сказати значно більше – я це вже знаю…

Що ж, у кожного своя доля.

Моя доля народитись запізно для власного щастя. Я можу лише черпати в долоні творчості щастя дорогих серцю людей… І, в принципі, в цьому є своє щастя. Чому? Це вже нехай назавжди залишиться моєю дивною таємницею…

І нехай залишиться таємницею до того часу, коли нарешті відкриються усі таємниці на Землі, чи міг би Господь зробити виняток та воскресити людину через 30 років після її кінця? Може, й міг би, якби ту людину знову чекала велична місія…

Проте, Володимир Івасюк, слава Богу, свою вже здійснив - одну, але прекрасну…

Тому нехай спочиває спокійно з Богом і там пише свої прекрасні опери-концерти…

10.10.2009р.