Ми такі щасливі разом - я ж дерево життя її! Я Є, бо Є ВОНА.
Моя планета знов мені болить. Бо їй болить. Ми всі їй болимо, спотворюємо, витісняємо радість з її глибин, з її судин витягуємо життя, і все нас більшає, енергії все більше подавай, все більше й більше.
А її так мало. Так мало щастя на цім хворім тілі, залитім кров’ю, трупами, хрестами, сірими мурами, радіаційними морями... Її все менше. Та, все ж, вона ще є своїми клаптиками-Едемами, зеленими буковими лісами, де часто прогулюється в роздумах втомлений Господь.
Вона дрімає мріями про зцілення з небес, про звільнення від ненажерливих істот, яким все мало, мало, мало... Мало їм. Їм мало - забагато їх. Господь мовчить, нехай планета плаче, а потім захищається нехай.
Та як?
Нам без небес не виправити долі.
Нам тут - не рай, а там нам - не Земля.
І рішення ніхто не спрогнозує, окрім Нього.
Час втрачено молитись про спасіння.
Не йме ж бо віри ця Земля у нашу щирість, вчинки наші - інші.
3.
Він рахує дерева. Кожне йому дороге. Вершечки голубить крильми, стаючи іноді вітром, іноді сонцем над ними. А коли Він є собою і тільки духом, саме тим, який вдивляється у нашу мить прогулянки по лісу, я починаю Його бачити, хоча насправді це неможливо. Я бачу те, що неможливо бачити, бо воно незриме, але душею видиме: бачу Його любов до мого лісу. І тоді між нами жодних відстаней.
Поруч з Ним планета стає мені дитям, сколиханим спільною ідеєю планетворення. Поруч з ним суттєвіше відчуваю її дихання, дерева ж бо - легені Землі.
Затишно прощаюся з лісом та його близькістю до наступного разу, до нових зустрічей.
Потім засинаю вдома. Сниться те, що буде з нашою планетою через мільйони років. Що буде з нею без нас? Буде лише срібний пісок і відчуття безчасся. Без людини вона така самотня, неодухотворена, нікому не потрібна. А з людьми така зневажена ними, спотворена їхньою жадібністю, така нещаслива.
Пізніше ще дещо сниться. Людське тіло моє в космічному кораблі летить від Землі туди, у космічну безодню часу і простору. І з кожним загубленим позаду кілометром я втрачаю не Її, а своє щастя бути з нею, втрачаю не Її лик, а свій, не Її нещастя, а своє нещастя бачу, перебуваючи без Неї. Втрачаю справжню реальність. Гублю серце своє. Тіло страждає без серця, без відчуття земної рівноваги, без земного неба - чистого і ясного, без радості нового дня і краси вечірнього заходу. Я гину без її краси!
Мені так прикро без неї, що тепер я точно знаю: я нізащо не хочу з нею розлучатися. Я навіть уві сні не піддам себе цим тортурам і не сяду в космічний корабель, що полетіти від Неї - від Землі.
Тому що людина без Землі - найнещасніша істота у Всесвіті. А Земля без людини - найсамотніша у вічності планета, навіть спогади не тішать її рани і стихає музика Бога над її головою маревним спокоєм...
От і думай тепер, Людино, як же це все врівноважити так, щоб ти не губила її, свою Землю, а вона щоб тебе не втратила через твою ж надмірність в усьому!

Березень 2011 року