| 22 серпня я була в Луцьку. Їздила з метою благою: пожити в монастирі. Мій духівник Роман Грищук благословив мене саме до Свято-Василіївського жіночого монастиря при Луцькому Соборі. На мене відразу ж наклали послух на кухні, який я вперто і з натхненням виконувала до останніх сил, але вже другого дня здоров"я трішки мене підвело. Проте, свій послух я виконала до кінця, щоправда, мені трішки допомагали інша послушниця та дівчина з хору. Служба в монастирі проводиться тричі: о 8-й ранку, о 18-й та о 23-й... Це особливо надихає для роздумів. Пригадується все життя: найменші дрібниці, найменші гріхи... Але не відразу. Не встигаєш за усім услідкувати: послухом (приготуванням їжі, прибиранням на кухні), молитвою, внутрішнім ростом... Немов твоя душа була такою маленькою дитинкою, але несподівано швидко дорослішає... Все стає серйозним, насиченим, важливим. Вся атмосфера монастиря спонукає до переосмислення самого себе. Читання акафісту святим особливо змушує задуматись над тим, як живеш сам, скільки допустив помилок, як сильно розкаюєшся в них і настільки важливо душі знати про все це більше. Це була їжа для душі, без якої вона дуже страждала. Контраст монастирського життя з життям у миру досить відчутний. Виходиш на вулицю біля Собору, де продають вироби з дерева, картини, каву, вишиванки - і розумієш, що круговерть життя захоплює не лише тебе, а всіх довкола, і що ти вже звик до цього всього, тому так рідко замислюєшся над чимось іншим - глибшим, суттєвішим, вічним, зрештою. Але душа потребує саме вічного. Їй просто набридає догоджати нашому розуму, якому завжди чогось замало: замало інформації, замало ідей, замало речей, замало почуттів, тому розум весь час в суєті, в русі, який заводить на усі шляхи відразу, а вирватись з цього колообертя ой як важко. Душа, тим часом, страждає від цієї суєтності й однаковості світосприйняття. Душа потребує молитви й сповіді, пізнання Бога, як свого Творця... Душа прагне польоту. І тоді, коли їй нарешті даруєш крила, розумієш, що це і є саме те, чого так хотілось. Просто молитись Богу, просто спілкуватись з Ним. І піст теж цілком не важко тримати. І бути на службі - це велика радість, ковтаєш ті слова й піснеспіви, немов свіже гірське повітря, яке підносить угору.... І саме це і є справжнім життям. Треба завжди слухати свою душу - тоді життя стає іншим: благословенним Богом. Дякувати Богові за це здобуте в монастирі розуміння, без якого, до речі, моє життя котилося донизу. Дякувати Богові за все! Хотілося б також відзначити, що ця проща до Луцька стала для мене справжнім святом для душі, адже я побувала в місті напередодні Незалежності і сповна відчула урочистість події. Волиняни люблять свою країну, уміють святкувати щиро, був чудовий концерт, розмаїття вишиванок, гарний щасливий настрій. Сподобався парк і Луцький замок князя Любарта. Але насамперед сподобались люди, прихожани жіночого монастиря, волиньска інтелігенція. Господь подарував мені велику радість вперше за стільки років незалежності України відчути себе по-справжньому щасливою українкою, яка щиро молиться за щастя свого Народу. Боже, благослови нас - християнський Нарід - на мудре правління та добрії діла!
| 
