Читала записи з минулого… Не вірю, що була такою колись… Безтурботною, безвідповідальною, вітряною… Чи просто легкою? Несподіваною, мабуть. Була іншою. А тепер щодня теж інша. І дивлюсь на себе ніби збоку. Мені навіть сни сняться, що я на себе дивлюся, як у дзеркало, спостерігаючи не лише за зовнішніми рисами, а за собою новою… Доросла я набагато цікавіша, розсудлива, але милосердніша, допитлива, але без екзальтацій, вдумлива, але без пафосу, грайлива, але без фальшу, чистіша, хоч і не демонструю цього. Так, я вже нічого не демонструю, тому що доросліша. Я просто є. І якщо колись ці слова означали «я собі є – і все тут», то тепер вони означають: «просто», «заради життя є», «не заради себе є», «є»… Є… І це «є», це буття, і воно нині не перемішане з почуттями небуття, захмарних висот людського вимислу про «самого себе», як було колись в юності,  а це те «є», коли самого «є» достатньо. Для чого? Чи для щастя? Ні, вже про щастя не йдеться… Вже ці слова забуті, вони втратили свою значимість… А саме життя набуло істинного значення.

ТАК, ось саме ТАК, мабуть, і народжується душа, в цьому дорослішанні здобувається розуміння свого призначення на Землі. Земля стає не об’єктом захоплень, мрій та амбіцій покорити всі її висоти, а витвором Величних Божих рук, де кожен камінчик викликає в тебе трепет і враження «вагомості»… Де вода – стає таким самим витвором Вищої сили, а не твоїм здобутком губ, які спрагло її торкаються в пориві спожити бажані краплі.

Життя набуває форм духовності. Життя дарує подив і нові запитання. Чи ВІРНО я живу? Чи вірно я бачу себе в житті? Чи достатньо мені моїх знань? А що ж мені тоді бракує для щастя?

І всі наступні відповіді такі ж ясні і чисті. Ти просто є. Ти віриш в Божу благодать і спасіння. Ти віриш в порятунок для душі і перехід у житті вічне. Душа твоя тобі все розказує, тільки – ОТ ДИВО! – лише тепер ти нарешті це усвідомлюєш чітко і без упереджень. Без чужих ярликів та штампів. Ти слухаєш свою душу не просто заради відповідей, а щоб сягнути зміст сказаного нею. Велика різниця в тому, ЯК саме людина слухає себе. Чи щоб підтвердити власну значимість, як то часто буває в юнацькому максималізмі, чи навпаки - себе одурманити черговим висновком про власну унікальність та неповторність, чи саме для того, щоб вона пояснила глибше те, що дійсно сховане від поверхневого бачення, від видимості нашого світосприйняття. Душа розповідає про невидиме. Щоб зрозуміти її – треба захотіти повірити в її сповідь, в її крик, в її настрій…

Дорослішання – це зовсім інший настрій: палкий, зворушливий, готовий до серйозних вчинків та рішень. Це коли ти йдеш на ризик заради того, щоб вижило в тобі щось справжнє… той тонюсінький голосочок совісті й шостого передчуття, який не раз нашіптував тобі вірні шляхи, але ти такий був зайнятий чимось вкрай терміновим і чуттєвим… і геть не чув той голосок…

Аж раптом всі інші звуки затихли… наближається несподівана смерть в твої неповні Христові 33 – і все стає зрозумілим: і те, що ігнорував власний голос серця, і те, що вірив у чужі нашіптування, і те, що Господь тебе таки запитає: де ж ти було, Дитя моє? Чом так важко тебе догукатися?

І мене було важко догукатися… Але молитва душі, навіть коли голосок зовсім вже  затихаючий, буває настільки міцною, що Господь дарує ще один шанс: живи і дорослішай, милий голос поетичного серця, оспівуй ІСТИННЕ… І – до зустрічі на небесах…