Зробити цей запис мене спонукала тема про часті відвідини Ліни Костенко до відчуженої зони Чорнобиль. Про це часто пишуть як про подію. Приїхати до Чорнобиля – це екстрім. Побувати ближче до реактора – це ризикнути, хоча, як саме, – мало хто з «відважних туристів» розуміє. Зрештою, ніхто не пише, як за ці 20 років могло вплинути відвідування Чорнобиля таких от горе-туристів, позитивно чи декого з них вже й немає… Тобто це невідомо, це десь існує, але залишається за кадром. Зрештою, далеко не всі поети наважуються побувати там, бо складно уявити собі поезію в мертвій зоні, це сучасних читачів мало цікавить, їм історії масні подавай: про пристрасть і про секс, а екстремальні види поезії – не надто, але, може, когось і чіпає… В свій час Іван Дзюба написав шикарну оду радянській системі за подарований щасливій Радянській Україні Чорнобиль. Потім, коли трапилась катастрофа, несподівано, його ще юний син захворів на рак, врятувати не вдалося. І тут Дзюба схаменувся, - через деякий час він пише одну з найдраматичніших поем в українській літературі - «Чорнобильська Мадонна», в якій, звісно ж, картає людей за безпечність та недалекоглядність. Ось така в нас чорнобильська «поезія».

Я Чорнобилю поем ще не присвячувала, і відчужену зону в реальності не відвідувала, але мені перед тим, як у мого, вже покійного, тата був виявлений рак, разів 4 снились ядерні об»єкти, зокрема і Чорнобиль. Я встигла уві сні попередити дітей, які навчались там, чомусь саме на об»єкті, що їм необхідно терміново евакуюватись, тому що зараз вибухнуть всі чотири реактори. Чудом дітей евакуювали, не встигла врятуватись лише я, хоча планувала теж звідти піти, але раптом зрозуміла, що можу погасити реактори. Я бачила на свої очі, як вони почали вибухати, і… вони всі чотири загорілись, але не вибухнули повністю, я стала водою і загасила їх… дивне таке відчуття – бути опроміненим. Я дивилась вдалеч горизонту, а повсюди білі дерева, дерева з білим цвітом весняним… І таке щастя, що вдалося дітей врятувати… І повний спокій, відчуття невагомості, відчуття поза межами тіла.

Ніби не вперше щось подібне сниться, але вперше так реально. Інші сни були лише з баченням цієї ядерної воронки, об»єкту глибоко в Землі… Чорна і дуже лячна яма і розумієш, що так не повинно бути, що це шкодить усім, що це – загроза життю на планеті. Я всім своїм єством бачила цю жахливу небезпеку, іноді доводилось пальцями в землю вгризатися, щоб лише не впасти туди…

В одному із моїх записів йдеться про те, що мій батько служив на секретному об»єкті в Урунгої, і там, через пошкоджений скафандр, отруївся гептилом… Він помирав зі словами, що від біди ніде не сховаєшся, він навіть не прощався ні з ким, ні зі мною, ні з мамою, ні з братом, ні з рідними, лише думав, чому доводиться йти завчасно…

Мені навіть снились ядерні бомби, з якими мій тато мав справу на воєнній службі, мій текст прозовий «Мури і краплі» теж розповідає про пережиті емоції, коли з іншої планети темні сили один за одним відправляють ядерні бомби…

Це все сни? Межа між сном і реальністю іноді така химерна, як і страхи… боявся-боявся – і так і не злякався – існує таке от прислів»я… до чого я веду цей запис? Не знаю, хочеться вірити, що ні до чого конкретного, але час покаже!