Ці перші дні без тата дивні. Перша втрата дуже близької людини, тому все незвично. Часто задихаюсь, але від хвилювання. Не від сигаретного диму, що довгий час панував у домі. Це дивує.

Спершу хотілось сидіти в його кімнаті, тепер заходжу рідше. Але відчуваю тата в його улюблених місцях біля будиночку: він любив сидіти позаду літньої кухні і дивитись на садочок, на город... Такий звичний пейзаж, красиве небо, виноград, тепло, картопля на городі, малина, дерево обліпихи ліворуч...

Татині слова, думки, настрій... Тепер я усвідомлюю, ЯК сильно його люблю, бо полюбила по-справжньому в ці дні, коли втратила... Хочеться, щоб все змінилось, здається, що є твоя провина, не встигли врятувати, не встигли розгледіти, що дуже хворий, дорікали, що лінується, що повільний, що не дбає за обійстя, не старається... А він був просто важко хворий, тому й не міг... ця думка пронизує наскрізь... картаєш себе за болючі слова до нього... Дуже... 

Складається враження, що каєшся щохвилини. А він натомість заспокоює: життя триває, так мало бути, на небі добре... 

Та й справді, на небі краще, ніж тут. Життя триває, але вже без найріднішої тобі людини, яку докінця не цінував, тому і каєшся... 

Любов усе долає. Просто  любов. Любиш, не зважаючи на відутність тіла, і відчуваєш справжню взаємну любов, вже спрямовану на твою долю з неба, з невидимих висот. 

Мій тато знав більше, ніж встиг сказати. І ці знання він мені додає зараз, розкривши повністю своє серце і душу. Річ у тім, що гуцули ніколи себе за життя не відкривають повністю, вони залишаються таємницею навіть для найближчих людей. Тато мені найбільше своїх таємиць розповів: про перше кохання, про свій життєвий вибір, про свої життєві випробування. І все одно докінця не розкрив себе. Залишався осторонь, залишався нерозгаданим. Але прийшов момент, коли все на цій землі вже не важливо, важливо саме розкритись повністю перед людьми, які його сердечно любили і прощали ледь не щохвилини. Та чи прощали? Чи, все ж, щось змусило долю забрати ЙОГО завчасно, аби прощення було цілковитим і істинним? Хто-зна? 

Тато залишився в моєму серці назавжди. І я знаю, що колись так само залишусь в чиємусь серці. Навіть якщо не рідної дитини, то рідної людини... Ми всі в комусь залишаємось і живемо далі, якщо серце наше вміло любити по-справжньому, таємно, благородно й істинно...