Cвітлій пам’яті тата присвячую.

Мій тато – Ілюк Дмитро Іванович. Народився 06.03.1945 року, помер – 12.08.2009 року. В історії його життя було безліч дуже дивних сторінок, яких, мабуть, вистачило б на цілий роман, власне, як і про життя кожної людини. Найдивніше в його житті була любов до книг, потужний світлий розум. Він жив, як міг, хоч так і не навчився жити. Як життя не навчало його – він намагався залишатись просто великою дитиною, інфантильною, але доброю, щирою і безкорисною.

Він не навчився жити в розумінні людського побуту, з погляду звичайної людської науки. Але вчився завжди чомусь іншому. Вчився з книг, знання практично не застосовував на практиці, за винятком любові до справедливості та невибагливості. Не мав ні егоїзму, ні амбіцій. Амбіцій не мав ніколи. Хотів лише освіту здобути. Мріяв про історичну, але здобув юридичну. Потім мені пояснював свій вибір тим, що це просто була прибуткова на той час професія.

Проте ця прибуткова професія йому прибутків не приносила майже ніяких, ні в той радянський час, ні вже в часи незалежності. Він не хотів нічого добиватись в житті через відсутність мотивацій. Йому достатньо було того, що він мав: робота юрисконсульта у звичайному споживчому товаристві, що завідувало діяльністю ресторанного бізнесу області. В часи незалежності фірма стала приватною, але збитковою. Він останні 4 роки працював на зарплату в 40 гривень, себто на 0, 25 ставки. Часто дуже нарікав на свого скупого шефа, який (вже коли тато пішов дочасно на пенсію) помер від раку. І тато від цього ж діагнозу помер.

Отож, прожив тато пропри все достойно, бо нікому зла не чинив, по головах не ходив, принципово не вступив у комуністичну партію, сперечався з комуняками люто, прямолінійно, на нього навіть справа в КГБ була зведена, але не арештували лише тому, що пив. Ставились не серйозно до його слів. Він завжди вірив в те, що Україна буде незалежною, дочекався незалежності, сумував, що не визнають воїнів УПА, переймався цією тематикою до останнього часу, але в політику ніколи не поривався, хоча його й запрошували, тому що був хорошим оратором. Дивно, але мій тато не цікавився мистецтвом, музикою, кіном (кіном хіба лише в молодості, коли разом з мамою в кінотеатри ходили на дозвіллі), так і не прочитав моєї прози, а от поезію читав... Вмів грати на гуцульському музичному інструменті - дримбі. І любив казати: "Ми росто йшли, у нас нема зерна неправди за собою".

Мене дуже любив і називав "славною". Не знаю, чому. Я слави ніколи не прагнула і не прагну. Але в його очах я була славна донька.

Помирав тато теж достойно. Адже навчив мене в останні дні свого життя найбільшій мудрості на землі. Він сказав мені: «Христос терпів за нас і нам велів ТЕРПІТИ!». Лише за ці слова йому можна було все-все простити. ЩО й сталося. Я знаю, що багато дітей не можуть простити своїм батькам схильності до алкоголізму та багато інших гріхів. Але простити ВСЕ на смертному одрі батька зобов’язана кожна дитина! Мені пощастило, бо тато останні 5 років, як не пив. Чудом позбавився цієї залежності. Хоча все моє свідоме життя з малечку я страждала від наслідків цієї його залежності. Лише тепер я усвідомила, що ми всі допомагали нести йому цей хрест. Адже в історії його життя була така сторінка, яку перекреслити неможливо і яка й спричинила цю важку недугу алкоголізму. Він в юності своїй служив на ядерному об’єкті, заряджав паливом ядерні бомби. Якось він вдягнув пошкоджений скафандр і як тільки ступив на першу сходинку до об’єкту, відразу ж отруївся отруйним газом – гептилом. Врятувався чудом, він почав падати, але той, хто стояв позаду нього, підхопив його під руки і витягнув на гору. Це врятувало йому життя, лікувався півроку. А опісля ще 35 років страждав на оніміння всього тіла. Міг йти по дорозі і впасти від такого паралічу. Навчився сам відновлювати свою функцію тіла, торкався мізинцем, на якому завжди був відпущений ніготь, своєї руки або ворушив великим пальцем ноги – і поступово оживляв себе. Лікар ще тоді йому повідомив: будеш випивати – можливо, омине тебе захворювання на рак, інакше, житимеш недовго. Мабуть тато собі то взяв до голови, бо справді випивав, постійно й систематично. Проте ця чаша хвороби на рак його не оминула, але після отруєння ядовитим газом він прожив ще 45 років.

За 20 хвилин до смерті, коли поруч з ним сиділа мама, він навів дуже дивний приклад, сказав, що під час війни у В’єтнамі люди переховувались від бомбувань у підземних бункерах, але американці винайшли таку бомбу, яка влучала туди, де переховувались в’єтнамці: вона кружляла, доки не знаходила цей бункер і вибухала прямо там. Ось так як від тієї бомби неможливо ніде сховатись – так і від своєї долі, від свого хреста, – такою була остання татина образна думка."Бомба раку" розірвала його тіло назавжди.

А мені за гдину до свого кінця сказав, що спускає дух свій у Бозі. Ми разом з ним промовили «Отче наш», я допомогла йому перехреститись і потім підійшла мама. Я в той момент стояла навколішках в іншій кімнаті і читала акафіст Святому Миколаю та Ісусу Христу. Раптом будинок просвітили три промені, і промені ці були не лише сонячні, вони йшли ніби з глибин Всесвіту, набувши духовного значення. Я відчула в той момент енергію карпатських гір, татиних стежок, адже народився і виріс він в селі Великий Рожин Косівського району. І відчула, що тато помер. Зайшов брат, сказав взяти свічку та йти до тата. Я зайшла в кімнату, тато спочив абсолютно спокійно, він ще раз здихнув мені на прощання і, припіднявши його віко, я побачила, як востаннє його душа глянула на мене. Це був дивний момент, він помер зі спокійною душею. Хвороба не надто його мучила. Просто їсти не міг, спина боліла і жити хотілось. Вставав сам до останнього дня. Погода була красива, духовна.

Я попросила тата, щоб він показав мені, (можливо уві сні), як йому там, що з ним. І я побачила, ЩО з ним своїм внутрішнім зором, не уві сні. Побачила його в Небесній Церкві: святі, з’єднані між собою білими рушниками, в духовній тиші обходили його труну. Потім я побачила тата в Царстві Божому, він стояв  преклонивши коліно перед кимось, хто був у білому одязі із золотим вінком над головою, і сповідався, казав про своє життя земне. Над татом був яскраво-жовтий вінок. Довкола безліч душ, всі вони не мали визначення чоловіка чи жінки, але всі чекали чогось. Всі були в чеканні. Простір цей був безмежний, світло не було таким, до якого ми звикли, а було іншим, яке ми можемо побачити лише у вибраний Богом час. Бог йому простив усе.

Я щиро молилась за нього…

Бог бачить нас наскрізь. Він знає, хто чим живе. Він бачив, що тато достойно пройшов це випробування голодною смертю, адже їсти він нічого не міг і пішов до Бога абсолютно очищеним від земних тягарів і благ. За винятком однієї запущеної недуги – залежності від куріння. Але ця залежність була надто болючою, подолати її остаточно йому не вдалося, хоча він намагався, щиро намагався...

Мій тато помер щасливо, він навіть не боявся особливо, просто складно було, бо за три години до кінця дуже розболілась уражена метастазами печінка, а останній тиждень він стікав внутрішньою кровотечею. Йому вкололи три знеболюючі уколи. Єдині, які кололи під час цієї важкої недуги.

Ховали його у благоговійній тиші. Ні в кого не було істерик, сльози були щирі і легкі, як і його душа. Ми відпустили тата з миром. Ми, його діти, вдячні йому за подароване життя, вдячні за приклад, який він нам показав: ЩО треба робити, а чого – ні, він своїм життям нас навчив. І всі його слова, сказані мені протягом життя, були дуже мудрі. Він залишається в моєму серці найдивнішим і найсвітлішим спогадом, найдорожчим. Нехай спочиває з миром.

Я розповіла так щиро історію його життя, щоб кожен, хто прочитає цей запис, стрепенувся серцем і усвідомив швидкоплинність земного життя. Бо всі постанемо перед НИМ.

До речі, я все думала, чому у моєму видінні в Царстві Божому всі душі чогось чекали. А під час поховання батька, отець Роман Грищук сказав, що праведні душі в Царстві Небесному чекають Другого Пришестя. І тоді я зрозуміла зміст цього чекання. Я відчула, що побачила істину. Мій тато не лише повернув мене своєю хворобою до Бога, а ще й показав мені, ЩО Є ТАМ, на небі. Я вдячна йому за все… Він найкращий у світі тато, бо зумів перейти всі життєві бурі і навчив цьому нас, своїх дітей.

Мій брат, який почав курити завдяки татові, пообіцяв кинув курити і справді  обмежується в цьому. Мабуть, Бог і тут звернув увагу на наші з мамою молитви. Бо найбільше, що мене засмучувало, – це їхнє з татом куріння, не лише тому, що це бридко, а тому, що моє дихання цього не витримувало, я весь час як рибка без води почувалась в рідному домі через це куріння. Я дуже через це плакала. Але Бог не залишається глухим до щирої сердечної молитви. Він, воістину, як пишуть у Біблії, творить дивні діла. 

Дивнії діла Твої, Господи! Дякую Тобі!