Життя спливає. Мусить так бути. Головне, добре знати, як воно спливає, чи вірним шляхом ідемо. Наприкінці життя, особливо чийогось, точніше рідної людини, аналізуєш все, роздумуєш…. Бачиш якісь такі помилки, на які раніше вперто не хотів звертати увагу. Іноді вони можуть бути спричинені гіркотою образ, відчаю, іноді просто важкістю на серці, тривогою і тому своєрідною неадекватністю, тобто словами, які ранять, словами, які мовлені надто з відчаю… І тоді думаєш, настільки велика сила слова і думки! Настільки важливо є те, про що ми думаємо! Власне, те, що ми думаємо, те з нами і відбувається. В один з найскладніших періодів свого життя в 1996-1997 рр. я читала молитовник щодня і були там слова «паче сніга убілюся», які мене пройняли до самого серця. Я любила ці слова так само, як слова «Бог», «любов», «вічність», «радість», «блаженство», «щирість», «добро», «мудрість», «вдячність», «краса», «духовність», «благодать», «мама», «тато», «брат», «сестра», якої в мене не було, на жаль, хоча напевно мала бути, трішки старша за мене. А могло не бути і мене… Але мене і братика-двійнятка мама відстояла, вимолила в Бога… 

І слова «паче сніга убілюся» рятували тоді моє серце, омивали світлістю своєю... Щастя окриляє, біль ламає крила, а страждання очищують душу.

Мій тато в поганому стані і залишилось йому зовсім небагато. Він простив усе мені, а я йому. Він висповідався, він вирішив таки молитися, і вранці, і ввечері, він сохне щодня все більше й більше, але, все ж таки, він не помер 5 років тому від алкоголю десь під плотом, а доживає свої дні з рідними, в покаянні, молитві й вірі…Він не знає, що помирає, зате відчуває… Онкозахворювання четвертої стадії з метастазами в печінці, яке ми виявили буквально вчора (всі аналізи і рентген не вказували на онко, виявив лише комп’ютерний томограф), шокувало всіх: його чотирьох братів і двох сестер, старших за нього; його дітей, себто мене і мого брата; лікарів, близьких і знайомих, які його знали. Променева терапія його вб’є, шансів нема – вирок і печать лікаря. Чи самої долі?

В моєму житті було багато таких трагічних моментів, несподіваних і надто болючих … Кого Бог любить – того карає. Найгірша покара – муки в родині, в сім’ї, де зростаєш, але приходить час ЗБИРАТИ КАМІННЯ – і все тоді прощається… 

Життя настільки вражає, що в один момент просто розумієш, що ми й справді всі нерозумні Божі чада, які наосліп рухаються вперед – хтось до визнання, до слави, а хтось – щоб вижити і не дорікнути Богові, а сприйняти, як належне. Нікого ні в чому не звинувачувати, а сприйняти, як належне, - і саме в цьому духовному спокої виправитись і виправити ДОБРОЮ думкою і ДОБРИМ словом, щирістю і духовністю.

І нехай слова «паче сніга убілюся» для всіх стануть життєвим дороговказам. Хай Благословить Бог Україну  і наше вистраждане Чорнобилем та радянською імперією безбожництва покоління! Бо лише на Нього - на Господа нашого Ісуса Христа - будемо уповати і надіятись! 

Помилуй нас, грішних рабів Твоїх!