ВОЛОДИМИР ІВАСЮК: смерть великого композитора - 16 Вересня 2009 - Дневник - Персональный сайт
Воскресенье, 24.02.2019, 00:53
Вітаю Вас Гість | RSS

OЛЬГА ІЛЮК

Блог

Дневник

Головна » 2009 » Сентябрь » 16 » ВОЛОДИМИР ІВАСЮК: смерть великого композитора
18:07
ВОЛОДИМИР ІВАСЮК: смерть великого композитора
 ЯК ПОМЕР ВОЛОДИМИР ІВАСЮК?
                         Його душа ввійшла в його пісні
                   Крильми собі стежину вітром склала
                   Його душа спочила у моєму сні
                   І смерть його моєю тепер стала...
                                                                                   О.Ілюк
Нічого спільного із самогубством смерть Володимира Івасюка немає. Це було цинічне і цілеспрямоване вбивство без жодної надії на порятунок. ЩО при цьому почував великий український композитор? Уявіть, ЩО відчуватиме пісня, коли їй обрубують крила? Боляче? Більш ніж боляче. Нестерпно боляче, тому що це – кінець.
Я не можу пояснити цей день – 13 вересня, точніше ніч… Раптом посеред ночі, точніше близько до ранку, я відчула сильне тепло у своїх долонях. Спершу до мене ніби хтось промовляв, шепотів щось крізь сон. Потім з’явилось це дивне тепло, спрямоване виключно на середину долонь. За все моє життя я відчувала його лише 5-6 разів. Але це тепло вразило мене своєю лагідністю, гарячністю, немов би перед якимось неймовірним відкриттям. Потім я відчула, що пливу кудись, тримаючись за руки з кимось. І побачила казармену кімнату з сіро-темно-зеленими стінами і темною, майже чорною підлогою. В куті продовгуватої кімнати стояло залізне ліжко. Посередині кімнати я побачила ЙОГО – Володимира Івасюка, в білій сорочці, розстібнутій, із засуканими рукавами. Він був прив’язаним до стільчика. Настрій та відчуття, які мене охопили тої миті, описати вкрай складно, бо насправді я не дуже розуміла, ЩО відбувається і чому я тут.
Я висіла в повітрі і була в якомусь дивному просторі прозорого і в той же час світлого сяйва, немов би у хмарці захована.
Я була мовчазною і лише слухала. Володимир почав розповідати мені про свою смерть. І потім я цю смерть побачила.
Отже, в перші ж два дні після викрадення його привезли сюди, їсти не давали. Били по обличчю, вели якісь «філософські» бесіди про те, чому він не хоче писати пісні російською і чому відмовляється прославляти в піснях комунізм та Радянський Союз. Знущання почалися в принципі одразу, били по обличчю, вимагали відповідати їм російською, співати гімн Союзу.
Відмовлявся. Через це ще жорстокіше били. Зламали перенісся. При цьому Івасюк подумав, що це буде помітно, якщо його не стане, це буде явною ознакою того, що його мурдували і помер він не своєю смертю.
Почали вимагати від нього, щоб їм особисто пісню російською склав, дали нотний папір, інструмент. Найзручніше в тому приміщенні було грати на скрипці, рояль чи будь-який інший об’ємніший інструмент вони б не затягли сюди… Не просто відмовився, а КАТЕГОРИЧНО не давав згоди. Це призвело до того, що тією ж скрипкою били його по руках. Зламали пальці. Біль був нестерпний, а відчуття образи на те, що зламали йому можливість грати на музичних інструментах, зламали ПАЛЬЦІ – інструмент його душі, яка лише так могла себе проявити через музику, через гру, через спів – все це не просто шокувало, це було немов страшний сон, передчуття смерті пригнічувало всі інші навіть маревні сподівання на порятунок.
Нарешті на -енний день таких поневірянь, вже усвідомлюючи, що зламані пальці – це не просто так, це ознака його швидкого кінця, Володимир прямо запитав (хоча говорити, промовляти що-небудь було важко, адже в душі все ще жевріли маленькі паростки надії на те, що, можливо, його відпустять, можливо, це якась страшна дика помилка… не хотілось провокувати їх на якийсь останній крок, очевидно вже фатальний, тому все відтягував, відтягував…) – і, все ж, таки запитав у своїх мучителів:
    -   Ви ж, напевно, розумієте, що я з переламаними пальцями грати не зможу, творити не зможу ні російською, ні українською. Ви це свідомо робите, бо вам дали наказ не просто мене покалічити, а вбити, так?
    Йому відповіли одразу:
    -    Догадливий. Это для тебя – конец.
    -    Ну тоді швидше робіть свою справу. Бог прийме мою душу, бо я ЙОГО оспівував у своїх піснях все життя і жодного разу не зрадив. 
    -    Смотри, о Боге заговорил… Напугал… Давай, коли его и уходим, надо еще отчитаться, что мы приказ выполнили.
 Двоє схопили його позаду за плечі, інший зав’язав жмутом праву руку, і, знайшовши вену, вколов укол. 
І  тут я бачу, як починає діяти укол. Володя падає зі стільчика, несподівано з’являються конвульсії, він хапається за серце.
Я стою і бачу це все, а вдіяти нічого не можу. Я все пориваюсь руками туди, до нього, щоб при підняти його, допомогти, позбавити болю, але я поза тілом, я не можу нічого зробити, я всього лиш хмарка, лише спостерігач, який змушений бачити все, але не може врятувати.
Мені це відразу ж нагадало (дивно, у цьому ж сні-видінні НАГАДАЛО), як помирав мій тато, він вже майже відійшов, але раптом свій цілком останній подих віддав мені, ніби ще хотів щось сказати. Було таке ж дивне відчуття безсилля перед кінцем.
Володя помирав на темній підлозі, під пильним наглядом своїх вбивць. Його молоде красиве тіло стискалось від болю, від штучного серцевого нападу, розриваючи серце на шматки.
Не знаходжу, не добираю, не маю слів, ЩО тоді він почував, і ЩО я тоді побачила. Бо я не просто бачила, я ніби відчувала те ж саме.
Все. 
Видіння закінчилось. Смерть Володимира Івасюка відбулася 16 травня 1979 року в одній з казарменних кімнат військового полігону в селищі Брюховичі під Львовом. Була 16 година 25 хвилин. Годинник спинився. Крізь вікно із гратами спантеличено і болісно заглянуло сонце. Воно мусило заглянути, щоб забрати в своїх променях душу великого композитора у той інший світ – де митців не вбивають, де митцям дарують вічні гуслі й вічні ноти.
Доля збулася. Пророцтво збулося. І заплакав малий Володько чорними слізьми, і неповторний Орфей Української пісенної душі віддав останнє, що міг: СВОЄ ЖИТТЯ ЗАРАДИ ПРАВДИ.
Якою була його правда? Як він казав сам: «в українській пісні залишитись собою, аби поважати СВОЄ, цінувати і ПРОСЛАВЛЯТИ СВОЄ РІДНЕ: УКРАЇНСЬКЕ. І лише тоді це справжнє життя. Лише так і треба жити».
Таких чудес не буває, скажете ви, прочитавши цей запис. Ні, це не чудасія, це гірка правда, настільки болюча, що невідомо чи після неї МЕНІ дано буде ще дожити своє повноцінно до кінця… Не відомо.

Я не маю пояснень цьому всьому, що трапилось на світанку 13 вересня в неділю 2009 року. Знаю лише, що саме 13 вересня, але 1970 року, люди вперше почули «ЧЕРВОНУ РУТУ», пісню, з якої почалася свята місія Володимира Івасюка: ПОВЕРНУТИ УКРАЇНІ ЇЇ ДУШУ ЧЕРЕЗ ПІСНЮ! А створити ці пісні йому допоміг сам Бог. 
Вдруге за своє 30-літнє життя я побачила смерть. Перша – татова і ось друга - смерть Володимира Івасюка. Безсилля і німе благання… Дух покидає тіло.
Цілий день я була під впливом побаченого у сні. Ми пішли з мамою в ліс. Я взяла з собою CD-плеєр, увімкнула, слухала пісні Володимира Івасюка - диск, придбаний напередодні в його музеї в Чернівцях. Десь на 7-й пісні я не стрималась. Я дивилась на полум’я ватри, на осіннє листя, повсюдно у просторі витав смуток, глибоко в небі приглушено лунав десь з півдня неба грім, а в моїх вухах, немов би в мені самій, чувся голос Володимира Івасюка. Я знала, як він творив ці пісні, звідки черпав натхнення, чому підібрав саме такі слова, чому не боявся ризиків і навіть смерті заради ЦИХ ПІСЕНЬ!

Так, саме заради ЦИХ ПІСЕНЬ можна собі дозволити благий кінець від рук тих, хто їх чути недостойний. Зрештою, вони, - вбивці, - не існують, ніхто не знає їхніх імен, їм навіть не вдалося "прославитись" завдяки загибелі великого композитора, вони відразу стали власністю темних злих духів. Я не тільки не бачила їхніх облич, я навіть обрисів їхніх не бачила, вони вже були демонічними неіснуючими особами, всього лиш знаряддя вбивства в цьому матеріальному світі.

ІВАСЮКА немає вже 30 років. Його батько, Михайло Івасюк, письменник, написав про сина надзвичайно вартісний, безцінний текст – повість «Монолог перед обличчям сина». (Про це я згадувала в попередньому записі щоденника). Але додам ще, що враження від цієї книги передати теж неможливо, і людина, яка цієї книги не прочитала в своєму житті, втратила дуже багато. Втратила шанс пізнати зміст митця. Як цей зміст формується, як викристалізовується, як перероджується і вдосконалюється, ЩО на ці процеси впливає, ХТО, яке коло спілкування, ЯКІ ЛЮДИ – ось що найважливіше.

Не було б ВІА «Смерічки», не було б вельми дружнього спілкування з Назарієм Яремчуком, Іваном Миколайчуком, Софією Ротару; не було б справжнього вчителя музики Юрія Візнюка та складного, щоденного і навіть виснажливого навчання музики, починаючи ще з 5 дитячих літ; не було б мандрівок горами, в тому числі й Кавказькими, - не було б і Володимира Івасюка та його «Червоної рути». І ми б не знали, що можна бути таким: живим, вічним, незнищенним, смиренним і в той же час відкритим назустріч усім можливим вітрам натхнення та фатуму творчої, легендарної особистості.

Я вражена назавжди.

Мене вразила смерть мого тата, але смерть Володимира Івасюка немов би стосувалась і мене також. Мене, якій тоді виповнилось всього лиш декілька днів від народження. До речі, та весна справді була болісно-тривожна. Вона для мене теж було тривожною. Промайнуло спекотне і складне літо, і восени, 2 вересня, не стало мого братика-двійнятка. Я залишилась в цьому жорсткому світі без своєї половинки, змушена жити за двох… Змушена жити, хоч і сама на волосину від смерті 4-місячне малятко... Не знаю, чому дарував мені Бог подальші роки…
Якось ходила коридорами дитячого відділення, де моя маленька душа боролась за власне життя. Що я виборола? Право знати? Право творити музику в собі? Бо мені так не пощастило, як Михайлові Івасюкові заради сина Володимира. Мій батько не вступив у Комуністичну партію, не мав преференцій від неї, не отримував високих гонорарів і тому не придбав мені роялю… І не навчив грати, і не прослідкував, щоб ходила до музичної школи… Він просто був жертвою тієї системи, обставин, того життя… Тато мій був жертвою. А я хто? Дитина жертви? Дитина епохи кінця Радянщини і початку незалежної України?
Замислилась над тим, якби, наприклад Михайло Івасюк жив у наш час, що б він міг дати своєму синові? Він ніколи б не отримав такого високого гонорару (для придбання роялю), бо в наш час провінційні літератори не лише гонорарів не отримують, вони ще й змушені шукати собі спонсорів на видавництво книги. На мізерну сучасну вчительську зарплату він ніколи б не придбав навіть найгіршої скрипочки для сина. А щоб потрапити до університету на роботу, очевидно, йому б довелося довго і нудно проситись туди, і все одно, без знайомих впливових та без хабара йому б це не вдалося.
Що би було з Івасюком Володимиром? Він би все одно творив, якщо не музику, то, як казав колись, «писав би вірші та казки». І це, напевно, були б чарівні вірші і прекрасні казки. Але задля виживання йому б довелося поневірятись десь на вчительській роботі в селі чи максимум у місті, бо медичний навчальний заклад без грошей він би тепер ні за що не закінчив, тим більше, успішно… Він би не зміг піти в сучасний шоу-бізнес з такою величчю думок у ПІСНІ, з такою темпераментністю, йому б довелося підкорегувати свій талант та самовираження в музиці, прилаштувавши до вимог сучасного споживача музики. Був би Володимир Івасюк або звичайним вчителем чи непоганим публіцистом, чи може цікавим продюсером, але це не був би ТОЙ ІВАСЮК-легенда, яка й досі залишається до кінця нерозгаданою.

У кожного з нас СВІЙ ЧАС! І так важливо не лише вчасно народитись, а й вчасно померти. Померти за ідею.

Цікаво, ХТО зараз на це здатен?

 

 

 

Переглядів: 1717 | Додав: olgailyuk
Форма входу
Пошук
Календар
«  Сентябрь 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Друзі сайту
Статистика