СОН З ЖИТТЯМ І БЕЗ... - 4 Квітня 2011 - Дневник - Персональный сайт
Воскресенье, 24.02.2019, 00:50
Вітаю Вас Гість | RSS

OЛЬГА ІЛЮК

Блог

Дневник

Головна » 2011 » Апрель » 4 » СОН З ЖИТТЯМ І БЕЗ...
14:33
СОН З ЖИТТЯМ І БЕЗ...

ПРИСВЯЧЕНО ПЛАНЕТІ
1.
Дивлюся в простір - простору нема. Довкола лише спогад про відстань, лише химерне відчуття дотику до невідомого, що наблизилося на небзпечну відстань. Про що розповідає небо над свідомістю, якщо простір під ногами розріджений, немов в"язкий туман? Може, про втрачену весну? Чи про життя, яке невпинно спливає в ілюзію смерті? Ілюзію чи істину? І яка між ними різниця тоді, коли небо ось-ось вріжеться об землю? Земля здригається від передчуття неминучого, і її зморшки нагадують передсмертний зойк. Хто спокусив землю стати нещасною? Хто спокусив життя перетворитись на вигнанця? Хто змусив бачити простір без неба і землю без води? 65 мільйонів літ тому все це було реальністю. І минуло, немов сон.
2.
Якби ж то знаття, чому? Чому я люблю життя подалі від людей? Мені дерева в сотні раз миліші. Невже вони мене краще відчувають? Така чарівна ця планета, коли жива. Така смілива її граційна гордовитість, ці витончені руки струнких грабів і буків, беріз і ялиць, що тягнуться вгору, ця плодовитість трав і чорноземів... Цей простір відчуває любов горизонту... Вирій життя підносить дух до висхідної точки глибинного самоусвідомлення себе невід’ємною частинкою цієї безмежної волі бути. Бути єдиним цілим з планетою, з її особою, з її душею, з її величчю. Тоді я не просто частка, що створена нею - я її оберіг, її дитя, сповнене неймовірної вдячності за подарунок - можливість жити.
Десь в плині часу, марнотратстві робочими буднями щемить у сірих мурах відвічний крик: вона - це я...
Вона жива і тому я - жива.
Не розлучайте нас проблемами і суєвір’ям... Цією сірістю думок і соціальних рамок, цим вироком умовних заробіток, без яких наступний день тебе не прогодує аж ніяк. Не розлучайте боргом і бідою, бо значно більше завинили усі разом перед нею, і більшою стали для неї бідою... І так вона прощає забагато. 
Ми такі щасливі разом - я ж дерево життя її! Я Є, бо Є ВОНА.
Моя планета знов мені болить. Бо їй болить. Ми всі їй болимо, спотворюємо, витісняємо радість з її глибин, з її судин витягуємо життя, і все нас більшає, енергії все більше подавай, все більше й більше.
А її так мало. Так мало щастя на цім хворім тілі, залитім кров’ю, трупами, хрестами, сірими мурами, радіаційними морями... Її все менше. Та, все ж, вона ще є своїми клаптиками-Едемами, зеленими буковими лісами, де часто прогулюється в роздумах втомлений Господь.
Вона дрімає мріями про зцілення з небес, про звільнення від ненажерливих істот, яким все мало, мало, мало... Мало їм. Їм мало - забагато їх. Господь мовчить, нехай планета плаче, а потім захищається нехай.
Та як?
Нам без небес не виправити долі.
Нам тут - не рай, а там нам - не Земля.
І рішення ніхто не спрогнозує, окрім Нього.
Час втрачено молитись про спасіння.
Не йме ж бо віри ця Земля у нашу щирість, вчинки наші - інші.
3.
Він рахує дерева. Кожне йому дороге. Вершечки голубить крильми, стаючи іноді вітром, іноді сонцем над ними. А коли Він є собою і тільки духом, саме тим, який вдивляється у нашу мить прогулянки по лісу, я починаю Його бачити, хоча насправді це неможливо. Я бачу те, що неможливо бачити, бо воно незриме, але душею видиме: бачу Його любов до мого лісу. І тоді між нами жодних відстаней.
Поруч з Ним планета стає мені дитям, сколиханим спільною ідеєю планетворення. Поруч з ним суттєвіше відчуваю її дихання, дерева ж бо - легені Землі.
Затишно прощаюся з лісом та його близькістю до наступного разу, до нових зустрічей.
Потім засинаю вдома. Сниться те, що буде з нашою планетою через мільйони років. Що буде з нею без нас? Буде лише срібний пісок і відчуття безчасся. Без людини вона така самотня, неодухотворена, нікому не потрібна. А з людьми така зневажена ними, спотворена їхньою жадібністю, така нещаслива.
Пізніше ще дещо сниться. Людське тіло моє в космічному кораблі летить від Землі туди, у космічну безодню часу і простору. І з кожним загубленим позаду кілометром я втрачаю не Її, а своє щастя бути з нею, втрачаю не Її лик, а свій, не Її нещастя, а своє нещастя бачу, перебуваючи без Неї. Втрачаю справжню реальність. Гублю серце своє. Тіло страждає без серця, без відчуття земної рівноваги, без земного неба - чистого і ясного, без радості нового дня і краси вечірнього заходу. Я гину без її краси!
Мені так прикро без неї, що тепер я точно знаю: я нізащо не хочу з нею розлучатися. Я навіть уві сні не піддам себе цим тортурам і не сяду в космічний корабель, що полетіти від Неї - від Землі.
Тому що людина без Землі - найнещасніша істота у Всесвіті. А Земля без людини - найсамотніша у вічності планета, навіть спогади не тішать її рани і стихає музика Бога над її головою маревним спокоєм...
От і думай тепер, Людино, як же це все врівноважити так, щоб ти не губила її, свою Землю, а вона щоб тебе не втратила через твою ж надмірність в усьому!

Березень 2011 року
Переглядів: 443 | Додав: olgailyuk
Форма входу
Пошук
Календар
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Друзі сайту
Статистика