Дослівно ця цитата звучить так: „Шекспір для світової літератури є тим, чим Гамлет є для уявної сутності літературного персонажа: це дух, котрий проникає повсюдно, котрий не можна закувати в окреслені рамки”...

Цю цитату я прочитала в блискучій статті Дмитра Дроздовського„Літературна цивілізація в іменах або Чому все починається з Шекспіра?”, опублікованій у журналі „Всесвіт” (№5-6, 2008 р.).

У цьому ж номері журналу, немов на запит моєї програми роздумів з приводу запитань щодо значення літератури в сучасному світі, надрукована не менш блискуча наукова розвідка під назвою „Європейські літератури і глобалізація: національне і глобальне у просторі художньої свідомості” Ігоря Лімборського.

Статті, хоч і різні за змістом наукового пошуку, за дивним збігом гармонійно дають відповіді  на запитання, якою повинна бути література. Наведу з дозволу авторитетних літераторів, свої певні узагальнення з прочитаного. Отже, література повинна бути:

-        бажано не глобалізованою або точніше зі збереженням національної ідентичності;

-        щирою;

-        сутнісною:

-        ментально-насиченою;

-        дивною (цитата Блума із статті Дроздовського, вирвана з контексту, нижче буде подана повністю „...спільне для них усіх (маються на увазі Вершини літературної творчості): вони спонукають вас почуватися незвично, ДИВНО навіть удома”, );

-        історично-естетичною, як у Шекспіра.

Література може й, у принципі, повинна бути канонізованою, себто опиратися на найкращі взірці найбільш якісних літературних форм (авторів). Серед канонів, знову ж таки за Блумом, 26 авторів: „Чосер, Шекспір, Мільтон, Вордсворт, Діккенс, Монтеньє та Мольєр, Данте, Сервантес, Толстой, Борхес, Наруда, Вітмен та Діккінсен, та інші”.

Література готова промовляти до усіх громадян світу (ЧИТАЧІВ!) зрозумілою їм мовою (за відповідними ознаками національної та континентальної приналежності), але нести лише найважливіше в той чи інший час тієї чи іншої епохи з метою не просто так ставити запитання перед читачем (ЛЮДИНОЮ!), а й намагатись відповісти на них через посередництво Художнього Слова.

Отже, література готова висловитись і напоготові вислухати, омертвити вже віджиле за історичною потрібністю-непотрібністю або воскресити те, що варте постійної уваги - ІСТИННЕ.

Вона може об’єднати кордони саме заради чіткості їхніх окреслень і подолати їх, щоб іти далі в пошуках Людської Досконалості.

Література зобов’язана за своєю суттю нести естетичне задоволення, націлювати на вивещення гідного в Людині і своєрідного осуду (висміювання) ницого та нашарованого невіглавством у ній.

У Літератури стільки надзавдань, що вона необхідно потребує САМЕ ТАКИХ суттєвих розвідок і наукових досліджень та висновків. Мій респект, панове:)) І щира подяка:))

Хто і що впливає на літературу або ж точніше на письменника? Філософи, обставини життя, класики, канонізовані автори, прожите і прочитане, те, що зачепило за живе, що натягує струни душі болем та вистражданим пошуком влучного в тексті слова чи Думки (Ідеї, НадІдеї)... Чи САМЕ життя в усьому його різнобарв’ї?

Хто пише краще: той автор, що втікає у власні фантазії та повсякчас хвору уяву, чи той, хто спостерігає змальовані в своєму тексті образи У СОБІ і лише трансформує їх із себе – у життя... Пізнане, відчуте, пережите, усвідомлене, вивільнене із себе ТРАНСПОРТУЄ у власні тексти.

А може найкращий автор ТОЙ, кому після прочитання його твору хочеться прошепотіти „Дякую”?

Чи може той, про кого спершу скажуть: „занадто, незрозуміло, дивно, оригінально, тому й цікаво”. Наведу вищенаведену цитату Блума повністю:

„У випадках з усіма двадцятьма шістьома авторами я напряму ставив запитання про їхню велич: що робить автора та його тексти канонічними? Відповіддю майже завжди було – дивність (strangeness), ефект оригінальності, котрий ми або не можемо асимілювати, або який настільки асимілює нас, що ми перестаємо його помічати. Вальтер Патер говорив, що романтизм – це дивність, схрещена з красою, проте, думаю, ми можемо стосувати ці слова не лише до романтичних авторів, а до всього канонічного письма. Вершини літературної творчості від „Божественної комедії” до „Ендшпілю” – це рух від однієї дивності до іншої. Коли ви вперше знайомитеся з канонічним твором, то переживаєте не виповнення ваших сподівань, а саме відчуття дивності, незвичності й настороженості. Киньте свіжим оком на „Божественну комедію”, „Утрачений рай”, другу частину „Фауста”, на „Хаджі-Мурата”, „Пера Гюнта”, „Улісса” чи „Всезагальну пісню”, і ви побачите спільне для них усіх: вони спонукають вас почуватися незвично, дивно навіть удома”.

Кожен автор зберігає в собі таємницю і власного життя, і свого становлення, як письменника чи Людини загалом. Далебі чи не в цьому й полягає його дивність, вдало передана в тексти?

Смію стверджувати, ДИВНІСТЬ великих творів – це відображення дивності великих людей.

Очевидно, таїна, що може трактуватись і як дивина, – це єдине, що їх розважає, бо все інше повсякчас засмучує... (?)

Чи не з наміром здивувати, порозважатись, втішити своє серце вийшов Шекспір на сцену грати свої великі і малі ролі, а потім і писати для цієї сцени, для сцени самого життя, яке він назвав театром, а нас у ньому - АКТОРАМИ?..

І будучи геніальним трагіком чи може жартівником, та швидше – Диваком, чи хотів би Шекспір такого „театру” довкола свого імені? Якщо вже він був настільки визначним знавцем людських душ, то дозволимо собі припустити, що він був і дуже обізнаним у собі, у своїй схемі трансформацій ГРИ-СЛІВ-РОЛЕЙ-МЕНТАЛЬНИХ ЗЛЕТІВ І ПАДІНЬ, отже, просто був Людиною з Великої літери.

Підозрюю, йому б не сподобалась канонізація його творчості чи культ Шекспіризму у світовій літературі. З усією своєю геніальністю, він відповів би просто:

„Почитайте, панове, „Сонет 66” чи якусь із книг Платона (Хоча не знаю, як оминув увагою Шекспір той факт, що Платон не допустив би в ідеальну державу поетів? Мабуть прокоментував би собі просто „Іноді мудреців заносить.”)... 

На сучасний манер назовемо Шекспіра ГУРУ з люлькою від Літератури, адже направду геніальний драматург і досі запрошує усіх своїми творами саме до такої НадІдеї: ПІЗНАВАЙТЕ СЕБЕ і в собі КОГОСЬ! 

 А Гуру він тому, що "дух, який неможливо закувати в окреслені рамки", - це про Білих птахів, про людей, які пролітають крізь віки, щоб віддати найкраще людям...