Здається починаю вловлювати цю різницю ментальностей між українцями й представниками інших націй. Власне, вловлювати в контексті літератури. Завжди помічала, що ми пишемо по-іншому, а в чому ця різниця – не могла збагнути.
Різниця у темпі мови. Письменники з інших країн пишуть не так, як наші письменники. В них інший темп: іноді він подібний на розтягнуту гумку, деталізує кожну дурницю, описує те, на що українці зазвичай не звертають уваги, і спиняється в змістовному своєму навантаженні на тих речах, які насправді взагалі нецікаві, але саме вони і є потім найважливішими в тексті, бо все до них зводиться.
І ось ця лінь, лінь успішних людей, бажання описувати саме її, як показник комфорту та успіху, переростає у деталь ТРАГЕДІЇ або драми, в кращому випадку співчутливості чи комедії. Вони такими є і в житті.
Пригадую своє спілкування з німцем українського походження. Він міг би назвати себе успішною людиною, вся його поведінка – успішного бізнесмена: сповільнені рухи, швидкий погляд, байдужість до всього живого і оточуючого, оцінюючий формат спілкування, зважені слова, легкий смуток від перенасичення позитивних емоцій через свої життєві успіхи, почуття власної ВАЖЛИВОСТІ, і стан, ніби все ним охоплено, але нічого не відчуто. Найбільше мене вражала ось це нечутливість.
І дратівливість. Помітивши цю дратівливість, розбещеність у смаках, мені просто стало його шкода.
І дуже часто я читаю описи САМЕ таких людей в іноземних авторів. Думаю, вони бачать щоденно такий рівень життя (я б назвала його вище середнього), коли людина дбає за свій бізнес і не переймається своїми внутрішніми відчуттями, не переймається добробутом чи, наприклад, його відсутністю в інших людей, не бачить труднощі виживання інших. Вони лише себе бачать.
І спостерігає така "європейська" людина (типаж) лише за такими ж, як вона, адже спілкується переважно із рівними собі за соціальним статусом та класом.
Такі, як ми, для них - немов ескімоси. Між нами відстані, між нами майже прірви. Ми на різних берегах, бо ми щодня є свідками того, як біль раптово може влізти в життя людини, аби зруйнувати його; як матеріальні нестатки призводять повсякчас до плачевних наслідків; як невпевненість у завтрашньому дні робить людину чутливою до сьогоднішнього; як чекання офіційної зарпалати вирішує настрій людини на цілий день; як неможливість виконати прохання дитини породжує відчай чи довготривалу депресію і багато інших „як...”.
Вони цього всього не знають. Живуть у вимірі благополуччя і пишуть теж про нього. Про лінивих до духовних благ та гордовитих завдяки матеріальним благам, які легко можуть розтоптати квітку, подаровану від щирого серця. Які не помічають щирості, тому що навмисно ховають її за сімома замками, бо так у них прийнято.
У нас же як прийнято? Або не дають говорити правду, тому ми її на кухні все одно промовляємо коли пошепки, а коли на зло всім ГОЛОСНО, або дають висловитись, але навмисно не чують, ігнорують усіма ймовірними методами впливу: без змін у повсякденно-суспільно-політичному житті і навіть без надії на такі зміни. Ми настільки різні ментально саме тому, що живемо цілком по-іншому.
І тому ми, буває, зачитуємось тією літературою. Хоча придившись до неї пильніше, напевно маємо право зробити висновок: що пишемо не гірше і мислимо не гірше, і живемо теж не гірше. У нас є перевага: є простір для подальшого розвитку, немає закам”яніння, немає гордовитого відчуття того, що живемо у вимірі благополуччя. Можливо, ми десь підсвідомо піддаємо це благополуччя сумніву: а раптом воно лише інший бік медалі, себто, матеріальне породжує фальш, воно зникне, а щоб воно не зникло, люди придумали назвати його успіхом?!
Ні, українці знають, що успіх полягає не в цьому, не в самообмані!
Успіх – це коли боришся і перемагаєш! Або якщо не перемагаєш – ТО БОРЕШСЯ ДАЛІ! І не спостерігаєш збайдужіло за усім, не вдягаєш маску дратівливості і не фальшивиш перед кожним тостом, а щиро бажаєш: БУДЬМО!
Ось це будьмо і присутнє в нашому темпі. Будьмо ВЖЕ і будьмо ПОТІМ – вічне гасло, пронизане в кожному українському творі... Воно нагадує про те, що ми є. Що ми ще пам”ятаємо щасливі козацькі звершення, ще віримо в щирість перших справжніх українських літераторів – засновників української мови, виспівуємо народних пісень, які завжди були формою нашого внутрішнього змісту: ТВОРИТИ ВІЧНО - згадувати у віках!
Я б хотіла, щоб зачитувались і нашою літературою. Можливо, Леся Українка за кордоном і не пропіарена настільки, щоб нею зачитувались, але наприклад Ольга Кобилянська вже давно визнана європейцями, як одна з кращих світових письменниць 20 століття.
Я б хотіла цього, бо ми маємо це глибинне і ми маємо ЦЕЙ СВІЙ ритм, цей свій пошук і острів, ми маємо – тому МИ ТОГО ВАРТІ!
Хоча це моє аналітичне „писання” швидше заклик для того, щоб читати ВЗАГАЛІ: як наше, так і чуже (інше...).
Власне, як і заповідав пророк Шевченко: "ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ І СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ"!
|
