Переваги життя в маленькому містечку, на перший погляд, досить не помітні, але вони відчутні, коли опиняєшся у великому місті, і маєш можливість порівняти. Хоча тут слід зауважити, що життя саме в рідному містечку визначають ці переваги, про які я вестиму мову. Насамперед, з кожним роком помічаєш якісь найменші зміни в фасадах будинків, вулицях міста. Але найголовніше не це, а той затишок спілкування з людьми, які на твоїх очах зростають, старіють, дрібнішають, багатіють, тобто не просто живуть, а ти знаєш ледь не всю історію їх життя, можливо, не в основних деталях, а саме в тих, які встигаєш прочитати по їхньому обличчю за ті декілька секунд привітання. Привітання в маленьких містечках – це весь кайф твого життя. Просто з тобою вітаються всі найменшенькі, вітаються молодші, хоча й не всі, ровесники, обов’язково усі, і вже ти обов’язково з усіма старшими також вітаєшся. І на цьому побудована ціла філософія життя українського народу: бо в цих привітаннях закладена певна енергетика буття, коли через слова «Доброго дня», «Привіт» чи звичайне «Здрасті», ти відчуваєш пульсацію людських настроїв, вловлюєш стан їх душі і перебуваєш в цій повній взаємодії з великим соціумом, якому ти не байдужий, бо, попри все, ти його частинка. І вони також тебе вивчають по цих привітаннях. І ще, ти точно знаєш, що ніколи не будеш самотнім, що завжди будуть ті, хто прийдуть на допомогу, хто зрештою, поховають за звичаєм, і на могилку обов’язково принесуть польову квітку, а може, знайдуться й такі, хто згадає твоє привітання, і тихо промовить: «дякую, за те, що ти була»…

«Дякую», яке я промовляю тим, хто за життя теж так по-рідному й затишно відповідали на мої привітання, не забуваючи поцікавитись, як справи… З моєї вулиці за ці останні 5 років пішло вже людей 15… Деяких з них я знала мало, це були старші люди, але здебільшого, це люди, які втратили життя внаслідок важкої хвороби.

Смуток і радість ідуть поруч, обійнявшись, вуличками рідного містечка. Маленького, в якому всі один одного знають, і в якому всі провини один одному прощають, якщо не відразу, то вже потім, коли кажуть у відповідь священникові: «Хай Бог простить».

Свої особливі соціогрупи становлять прихожани церков, і в нашій Глибоці є представники всіх відомих конфесій: і католики, і православні, й греко-католики, і звісно ж, представники різноманітних сект. Всі мирно співмешкають,  не піддаючись на провокації… У кожних свої свята і свої настрої, свої бачення релігії і своє розуміння.

Різні ментальності етносів, які проживають разом, абсолютно не заважають нам знаходити спільну мову. Але ця спільна мова виключно і повсюди – українська, тобто, державна. Регіональною мовою вони користуються тільки між собою і виключно в своєму колі. Але це так, до слова…

Ці дрібні й великі переваги в маленькому місті не просто надихають не залишати його, а й написати колись біографічний роман… Сподіваюсь, буде цікаво:)