Сьогодні я прикрасила новорічну ялинку і свій творчо-життєво-робочий куточок і вирішила розмислити над підсумками 2008 року.

На жаль, цей рік ряснів втратами і не лише для всієї України (повені, техногенні катастрофи, фатальні ДТП), але й особисто для нашої родини Ілюків. Трагічно в автокатастрофі у віці 36 років загинув мій двоюрідний брат Роман Ілюк. Він проживав в сусідньому населеному пункті с. Кам’янка зі своєю сім’єю – 12-річною донькою Оксанкою, дружиною та батьками.

Сказати, що для них це непоправна втрата – це нічого не сказати. Насправді, разом з ним пішла з життя значна частина них самих.

Зупинюся саме на цій трагедії, бо подібного роду втрат цього року зазнало багато українських сімей.

Безумовно, слова тут зайві, але дещо таки варто пам’ятати. Не лише дорогі серцю риси обличчя, тепло, голос, стиль життя, поведінку, слова, цінності та унікальність дорогої людини – не лише це, а у світлу пам’ять присвячувати все своє подальше життя. Нікого й ніколи не звинувачувати в трагедії, адже звинувачення призводить повсякчас до помилкових висновків і до зненависті. Цього допускати не можна. Бо ніщо так не з’їдає зсередини людську душу, як зненависть до ближнього свого. Зрештою, всім нам хочеться вірити, що дорога серцю людина тепер в раю і прийде час таки зустрітися на небесах. А якщо зненависть оволодіє думками, то навряд чи ці важкі думки дозволять душі злетіти до неба. І коли прийде час омріяної зустрічі – її може й не відбутись, бо доля, призвівши душу до важкого випробування втратою, може прийняти не менш важке рішення і не надати після смерті полегшення. Винагороди може і не бути, якщо ми її не заслужимо терпінням і мудрістю своєю.

Душа може й надалі тинятись привидом у цьому світі і все не знаходити входу у світ, де живе рай. Та лише там, у раю, перебувають всі, хто стали жертвами наглої смерті чи просто померли в молодому віці. Тому слід долати відчай, печаль, не дозволяти душі докорів чи зненависті, а жити, немов та праведна душа, несподівано відликана Богом на небо.

Усіх, хто втратив, закликаю до мудрості і до сили волі пережити біль заради великої винагороди – зустрітися після смерті. Зрештою, після нашого кінця є два шляхи, тому так важливо, щоб вони не розійшлися в протилежні виміри…

Розумію, не про це хочеться читати в підсумках. Але цей підсумок – один з найважливіших у житті кожної людини! Рано чи пізно він наздоганяє свідомість всіх без винятку людей на Землі.

Для мене цей рік був визначний різними станами, різними подіями та відчуттями.

Насамперед, 23 січня я відкрила свій персональний сайт, на який щодня заходить від 10-и до 20-и, а то й 50-и чи більше відвідувачів. Сподіваюсь, вони тут знаходять щось цікаве для душі. Дякую, що не забуваєте!

Цього року я розпочала своєрідну політичну діяльність (якщо це так можна назвати). Я вперше вступила до партії, і обрала політичну силу Єдиний Центр. Працюю  у виконавчій службі партії на рівні Глибоцького району, що в Новоселицькому окрузі Чернівецької області, власне, як керівник районного секретаріату. Колектив зібрався цікавий, команда районної організації Єдиного Центру теж, тому можна працювати. Серед моїх перших здобутків – створення 44 первинних осередків Глибоцького району та поповнення партійних лав на більше ніж 130 нових членів партії. Створення бази привітань з Новим 2009 роком від імені Єдиного Центру в межах більше 6-и тисяч осіб в нашому районі (горджуся цим, адже всі ці люди отримають новорічне вітання від Єдиного Центру). Інформування про діяльність Глибоцької районної організації ЄЦ на сайті www.chernivtsi.edc.org.ua

Приємно, що деякі плоди дала й моя участь у відстоюванні професійних прав митників у питанні Вадул-Сіретської митниці. Все ж, її залишили в межах району, зокрема населеного пункту с. Вадул Сирет, і всі, хто працював на митниці, написали заяву на прийняття на роботу до Чернівецької митниці. Отже, змінилась лише назва. Очевидно те, що митниця залишилась в межах району, сприятиме порядку на кордоні та відповідним фінансовим вливанням у районний бюджет! Невеличка, але спільна перемога усіх небайдужих громадян Глибоччини – таки відвоювали!

Сподіваюсь, фінансова криза або прискорила або навпаки призупинила будівельні роботи в м. Хмельницькому по вулиці Проскурівській 16, де проживає сім’я Нестеруків з малолітнім сином, тому їхнє життя, все ж, покращилось. Якщо ж це не так - бажаю їм витримки і уміння долати перешкоди, не зважаючи ні на що.

В моєму особистому житті теж відбулися радикальні зміни і навіть втрати. Поезія тому свідок, отож деталізувати цю тему не буду. Наголошу лише на своїй остаточній внутрішній свободі та полегшенні – це дійсно велика перемога над собою, велика благодать ВСЕ РОЗУМІТИ. Так, я зрозуміла і свої помилки, і об’єктивність ситуації, виключила з пам’яті серця всі взаємні образи та несуттєві докори (в тому числі й з мого боку) – ВСЕ відпустила… З БОГОМ! І кожному щирому серцю бажаю щастя!

Розійшлися різними шляхами й долі трьох подруг дитинства (мова про нас трьох). Мушу констатувати і цю втрату в своєму житті. Прикро, що одна з них повірила в те, чого не було, і без відвертої розмови, (взагалі без розмов) звинуватила мене у зраді. Зради не було – і не могло бути! Проте їй це, мабуть, не дано зрозуміти.

 Таким же загадковим став розрив відносин з іншою подругою дитинства. Коли друзі стають «машинами» і не чують тебе ніяк (бо просто невигідно чути і змінювати щось в собі чи в своєму невдалому житті), то залишається лише радіти тому, що вони тобі більше не друзі. Недарма ж кажуть: «скажи, хто твій друг – і скажу тобі, хто ТИ!». Я – не така, як вони, я – інша. Тому й дружба неможлива. Але є такі, як Я, тому в мене з’явились нові друзі. За що я їм щиро вдячна! Привіт Толіку зі Львова, і Наталці з Києва! І всім іншим друзям, які завжди будуть дорогі моєму серцю! Я теж молюся за ваше щастя!

У творчому плані досягнень публічних немає і не може бути. Як творча людина може бути по-справжньому визнана, якщо це всього лише технологія успіху – і не більше?! Варто дотриматись стандартів та формату, скористатись послугами піар-компаній – і ти вже літ зірка чи ще якась там ніби «зірка»… Ні, це не для мене. Я – неформатна і визнань не прагну.

Сяяти внутрішнім сяйвом я вмію і можу, і постійно ділюсь ним з достойними людьми, а от зовнішній лоск, зовнішні атрибути нагород, звань чи популярності – я переросла це все ще в минулих життях. Не потребую взагалі.

Тому пишу для себе, для вас, для Музи, яку щиро вшановую, як тільки бачу її позивні у себе на вустах… Віват, Музо!  Ми з тобою ще поринемо в бій! І наші трофеї – це пізнання нових величних світів Гармонії Думки і Слова!

Що ж, 2008 рік! Я тобі за все вдячна! Бажаю 2009-ому ще більших досягнень, ще більше мудрості і духовної краси!

Окремо скажу про свої приватні уроки духовної терапії. Вони тривають. Я продовжую надавати, як словесну, так і матеріальну допомогу по мірі своїх можливостей. І щиро вірю, що в наступному році цих можливостей ставатиме все більше й більше. Тому пишіть! Разом ми – непереможна сила!

Люблю! Ваша Оля.