Не знаю, як інші люди витримують паузу мовчання, а от для мене - людини, хоч і не багатослівної, зате відповідальної за свої слова - подібне мовчання справді засмучує.

Розумію, люди іноді не знають, що сказати. Але це ж не означає, що треба замовчувати проблему.

Навіть з того світу рідні чи близькі можуть достукатись до тамтешнього, то ж чому, коли ми всі ще тут - глухе мовчання перекреслює віру...

Далебі...

Люди мовчать тоді, коли відчувають провину.

Або коли не хочуть в чомусь зізнаватись чи визнавати щось, що суперечить їхнім інтересам на даний момент.

Якби ж то вони знали, яка велика сила СЛОВА! Як Словом можна врятувати. Або, за народним прислів’ям, якщо і Слово його не б’є - то вже нічого не допоможе.

 

Хоча я про іншу силу слова - благодатну, щиру, загоюючу сумніви і спалюючу відчай...

За ту силу слова, яка спонукає до взаєморозуміння і до Любові.

І паростки поезії окриляють серце творити нові образи щастя.

 

Не треба мовчати.

Краще висловити все і таким чином ЗРОЗУМІТИ!