Цікаво, ЩО люди відчувають, коли бачать перше кохання, або людину, що важила колись багато, а тепер - просто в неї своє життя, і вона вже інша, і твоє життя теж інше?..

Та чи своє? Часто людина обирає саме СВІЙ шлях? Коли вона повертається спиною до кохання, і йде невідомо куди, втікає від себе, - що з нею відбувається? ЩО З НЕЮ ВІДБУВАЄТЬСЯ ПІСЛЯ ДЕКІЛЬКОХ РОКІВ ПО ТОМУ?!

Припустімо, понура постава, задуманий погляд, пустка на серці, стискання губ, відчуття минущості життя, ще що?

І щось вічне, може?

Спогади. Щем на серці.

Коли щем - це добре.

Коли спогади - сумно.

Коли байдужість - страшно.

Коли кінець - боляче.

А іноді нічого, пошук: немов шукаєш потрібну програму в системі, а її немає. І все запитуєш себе: ЧОМУ НЕМАЄ?

Хто ж вирішує, якщо не людина сама? І від кого вона насправді залежна? З кожним роком ми втрачаємо здатність відчувати, тому пливемо за течією. Боротьба - значить і надалі боротьба. Утома - значить утома. Пустка - нехай буде пустка. Сум - нехай буде сум.

Але серед цієї виваженої зрілості, серед цієї вистражданої мудрості життя раптом нізвідки виринає обличчя з минулого, колись таке важливе...

А тепер - теж, здається, в пошуку...

А серце ж не просто так щемить. Виявляється, пошук повинен тривати завжди.

...

Ловлю себе на думці, інертність не личить віку Людини. Віку личить віра.

...

Невже і серце від старості помирає?