Що керує людиною перед тим, як здійснити милосердя? Що це за порив, який виникає десь вглибні єства, і очі зосереджено (навдивовиж усвідомлено) зупиняються на об"єкті, якому треба допомогти, який потребує уваги, співчуття, участі в його житті. І цей погляд-запитання до тебе: "Байдужий (- а) ТИ чи ні?" змушує відповісти – пройти мимо, не відреагувавши, або ж таки проявивши цей акт милосердя.

Вони на нас теж іноді не зважають, сидять біля церков чи розкішних магазинів, понурі, стомлені чеканням і мабуть роздумами, а може їх відсутністю та відчаєм – врівноваженою байдужістю до всіх, які не схожі?...

І лише зрідка усідомлено заглядають комусь в очі...

Цей поділ на слабких та сильних виник спокон-віків. Він зріс у людському світосприйнятті поруч з ростом прогресу, науки та самої людської цивілізації. Завжди були ті, хто обирав шлях бідності чи то доля змусила його обрати. Вони живуть і дихають так, як усі інші люди, але бачать зміст життя зовсім не так.

Сучасні науковці вважають, що завдяки депресивним людям, зокрема тим, у кого порушена психіка, вдалося зберегти, такий вид, як homosapiens з прадавніх печерних часів. Адже коли йшли затяжні дощі чи інші стихійні лиха, вони сиділи, склавшись у печері,  віддаючись своїм страхам, а ті, хто не боялись, йшли на смерть, можливо так і не здобувши ніякої їжі.  Цей погляд психологів на людські страхи чи інтуїтивну роботу загострених відчуттів та інстиктивних пошуків найправильнішого шляху (виходу із складної ситуації) змусило суспільство перейти з одного виду співжиття до іншого, вищого за своїм розвитком. Зрештою, психологи наводили і приклад геніальних людей, які в переважній своїй більшості теж мали незвичні психічні властивості розуму або ж завершували життя в напівбожевільному чи геть божевільному стані. Проте й це не ставало на заваді визнанню їхнього генія. І саме такі люди визначали найвищі форми наукового та культурного розвою та рухали людство вперед.

І вже тепер, коли життя людей давно втратило орієнтири нормальності, ми починаємо говорити про людей майбутнього – дітей-індіго, про нові форми та рівні свідомостей, які на нас чекають, про те, настільки тісними є взаємозв”язки між реальним, духовним та психічним в людині та в організації суспільних відносин.

Чи не тому ми ніби інстинктивно звертаємо увагу на тих, хто менш захищений, і очі зосереджені чекають підтримки та саме такої уваги?

У скрутний час ми можемо допомогти навіть хорошою думкою, променем свого Серця, лагідним поглядом,  добрим словом, силою волі, і звісно ж, молитвою. А можемо цілком реальними речами.

Як, наприклад, у цій важкій ситуації подолання наслідків стихії на Західній Україні. Я неймовірно вражена діяльністю цих небайдужих людей, хто відгукнувся на біду і беруть активну часть в цьому процесі. Це справді благородно.

І чим більше людей долучиться до цієї благодійності, тим кращим стане наш світ.

Ще раз нагадаю сайт, де подано найбільше інформації про те, як допомогти постраждалим від повені: http://karpatysos.info/

ВРАЖАЄ І ПЕРЕКОНУЄ:  СВІТ ТАКИ НЕ БЕЗ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ!

Мій досвід: пригадую, якось я підійшла до старої пані, що сиділа навпроти католицького костьолу у центрі Львова, вона просила милостиню, але раптом мені здалося, що їй потрібно щось більше, ніж просто гроші, тому я обійняла її за голову і поцілувала в лоб і сказала, що все буде добре.

А ще прямо на моїх очах навпроти входу в Чернівецьке театральне училище, де навчалась колись моя покійна двоюрідна сетричка Леся, впала несподівано старенька жіночка. Я допомогла їй встати.  Вона була дуже бідною. І відразу ж почала жалітись, що вона вже геть старенька, їй вже 90 років, а син п”є, і не дає їй спокійно жити, і слова, які найбільше мене вразили (мене, тоді ще 20-річну дівчину): „А Бог смерти не дает. Я молю Его, а Он смерти не дает”.

І раптом я подумала, що це така страшна іронія долі:  хтось коротає собі віку, не маючи змогу терпіти, а хтось відважно терпить, чекаючи, і вірить, що нарешті позбавиться мук. Я сказала їй, що Бог дасть смерть, що вона помре спокійно.

А на 4-ому курсі навчання в Чернівецькому університеті, я почула заклик до громадян зібрати гроші на будівництво онко-центру в місті, і виявила ініціативу хоча б що-небудь нашкрябати у бідних студентів. Так воно і вийшло, студенти давали, хто стільки міг: іноді 50 копійок. Нам тоді видали заборгованість по стипендії за 3 місяці і це склало для мене 40 гривень, 30 з яких я виділила на здійснення пориву благодійності. Так мені підказувало серце. З інших студентів я теж зібрала гривень 40, і ці 70 чи майже вісімдесят гривень перерахувала на вказаний рахунок. Потім про це сказали по радіо. І я повірила, що гроші пішли за призначенням. Мені було соромно, що я не могла зібрати більше, але студенти справді на той час були бідними.

Цікаво, чи відрегував хтось із них тепер на заклик допомогти постраждалим від повені? Наразі вони відпочивають від навчального процесу, а попереду на них чекає ціле доросле життя зі своїми „стихіями”.

Людський біль – ні в драмах, ні в трагедіях, ні в мільярдах думок та віршів не передати його Глибину. Не відчути і не переписати. Кожен пережива по-своєму...