Cвітлій пам’яті Євгенія Попеску присвячую…

                                                                      «Заглянути життю в обличчя

                                                       і полюбити його таким, яким воно є.

                                                І тоді відмовитися від нього».

Мені розповіли про його смерть так раптово, як могли розповісти лише про цілком несподівану кінчину. Чому самогубство?

І, як завжди, самогубство насправді пояснень немає. “Жив собі і пішов собі з життя – добровільно пішов, розумієте, не боровся, не витримав і не хотів так більше жити...”

“Розумію”, - відповіла.

Здається, мав темні очі, чорне, як крило ворона, волосся, статну поставу, добре обличчя.

Умів кохати також – відмітила про себе і згадала ніжність в його очах, коли бачив її. Але чомусь вона не цінувала цього. Здавалося тоді, підійдеш до неї – такої дорослої і самовпевненої - і таки скажеш: не муч його! Не губи його! 

Скільки мені в той час було: 9 чи 10 років? Чи вже більше?

Я й досі пам’ятаю красу Євгена.

...

“Комусь потрібно було померти, щоб інші більше цінували своє життя. Це контраст”, – такі слова з фільму допомогли мені продовжити новелу про Євгена. Євген відчував життя очима і боявся вічності. Він мабуть мовчав, коли торкався її рук, і коли її губи спинялися в нього на шиї.

Він страждав, коли у них народилась дівчинка, хвора на епілепсію. Він жив заради того, щоб ця дитина страждала менше, ніж він.

Чому ці двоє папуг у клітці біля покинутого ним будинку також почувались мертвими?

Невже вони зрозуміли, що їхній господар вже не з ними? Невже білий кролик в такій же клітці не міг спинити його фатуму?

Я стояла і дивилась в настіж розчинені віккониці цього будинку, де поруч самотіли дві покинуті клітки...

Я стояла й бачила печаль

Ця печаль мені розповіла про диво,

Що буває в світі один жаль –

Жаль за щастя привидом.

....

Так раптово розповіли мені про цю смерть, що слів не вистачає розповісти про його життя.  Тим більше, він таки не хотів жити із почуттям її зради та власної слабкості.

Ніхто не зрозуміє, чому він боровся до останнього, а папуги все ж залишились самі.

Я думаю наостанок, немов би замість нього думаю, що ж буде далі з його донькою? Втративши батька, чи втратить вона епілепсію? Чи може саме в цей день закінчилось і її життя? Чому ж він про це не подумав? Чому він про це не подумав вчасно?

Може тому, що в самогубства не буває часу – а буває лише причина?  

.....

Він заглянув в обличчя свого життя, але пішов з нього з прикрістю втраченої любові. РАПТОВО.