Під враженням від книги, хочу зацитувати з книги «Свідчення й освідчення (Автографи для Анатолія Добрянського)» ті автографи, які дуже вразили своєю влучністю і красою… (Власне, саме те, що хотіла сказати, але не встигла, зате сказали інші, і він тому вже чув їх і знав.)
Розпочну з цього автографа: «Анатолию Добрянському – нежному, великолепному сердцу!», Владимир Труханов.
Чарівні слова…
«Дорогому Анатолію Добрянському – милому і рідному, схвильованому і співучому, як гірський потік, - з глибокою шанобою і щирою любов’ю побратим Леонід Куліш. (Куліш Л.Щастя. – Сімферополь.:Кримвидав, 1959.- 5с.)
«Дорогому Анатолію – людині, яку я люблю», Віктор Кушнір.
«Анатолію Добрянському – чудовому знавцеві і пристрасному пропагандисту мистецтва і рідної культури. з щирим побажанням всього найкращого на благородній ниві сіятеля доброго, розумного, вічного на згадку – Степан», 18 вересня 1968 р.
«З Днем народження, дорога моя людино!», Н.З. 26.08.1971 р.
«Вельмишановному Анатолію Миколайовичу, людині великої душі і благородної пристрасті, з найкращими побажаннями – небо прихилити, І. Співак», 24 вересня 1975 р.
«Анатолієві Добрянському – живій арфі музичної України, товаришеві і вчителю – любляча Тамара Севернюк», 05.03.1977р.
«Анатолію Добрянському – корінному нашої буковинської «трійці» з просвітленою смутою за всім, що було і не було, з лагідністю післягрозь і надією на осінні буковинські зустрічі», Наталя Кащук, 21, 03. 1978р.
«Дорогому Толі (Анатолієві Миолайовичу) в день його народження –
як нині, будь всякчас на марті,
життєві вигравай бої!
Мельничуки – малі і старші,
Завжди твої, завжди твої», 26 серпня 1979 р.
Автограф-вірш від Михайла Івасюка:
Сонет
Анатолію Добрянському
Зі мною ніч безмежна, горобина,
Погасло сяєво бажань, стремлінь.
Лиш крик стряса замулену глибінь
Душі, безвладної, мов та сніжина.
Та я іду крізь спогади до Сина,
Нікчемний, зайвий, наче моя тінь,
Щоби очей пречиста голубінь
Пролилась в мене, як весняна днина.
Не йду – пливу на дошці з корабля,
Що став із блискавицями на битву,
Й не мариться на обрії земля,
Й шепочу ім'я Сина, як молитву.
Я не прощу собі ніколи того,
Що не зумів умерти замість нього.
5 квітня 1981 року, м. Чернівці, ЧДУ.
Михайло Івасюк,
батько Володимира Івасюка.
«Дорогому Анатолію Добрянському з ласки Божої року 1990 16 серпня з надією, що воскресне Вкраїна і ми з нею», М. Рачук.
Через рік і 8 днів Україна воскресла. Надія збулась. А чи воскресло разом з нею ЦЕ покоління славних шістдесятників, славних синів України, які ходили в одному фраку, в якому їх і поховали, але залишили після себе незбагненну спадщину – велич свого духу і духу українського слова?! Які уміли жити по совісті, які цінували людяність і всім своїм життям були прикладом для того, як залишатись Людиною з Великої Літери! Що трапилось з ними за часів незалежної України? Повмирали і воскресли вже в надії самої України колись таки відтворити цю величну плеяду справжніх синів і доньок, люблячих, щирих, чесних, світлих і щасливих...
Нам так бракує щастя – але ж воно поруч! Не в грошах щастя, не в успіху - а в собі!
В любові до рідної землі, до високого мистецтва, до справжньої музики, до істинних знань! Усе так просто. Та чомусь немає цього. Є лише спогади про це… Люди стали іншими, люди оцінюють по одягу і вже не проводжають по розуму… Далебі, роблять гірше собі…
А щастя таки поруч!
Як і істина самого життя.
Сьогодені, 18 квітня 2009 року - переддень Воскресіння Христового. І я маю дивні роздуми… Я шаную християнські цінності, але вмію помічати їх якраз у повсякденному житті. Помічати їх відсутність також.
Мене турбує гостре питання: хіба може бути менш вагомим звичайне людське життя? Хіба воно не так само сповнене страждань за чужі провини, за батьківські гріхи чи огріхи, за сліпоту духовну людей довкола? Хіба лише Христос є в звичайному розумінні розіп’ятим, а інші? А бути розіп’ятим самотністю? Хрест такий не одна людина несла все життя… Нести духовне у світ щодня, щохвилини, прилучати молоде життя до високих матерій... Хіба це не подвиг, хіба не там панує Бог та Його краса?
А потім бути розіп’ятим старістю, роками, подіями, в яких тобі вже належного місця немає, розіп’ятим мріями, які будуть здійснюватись лише після твоєї смерті… Хіба Анатолій Миколайович не натякав в своєму інтерв"ю, що хотів би мати таку муніципальну бібліотеку, видавати книги студентам власноруч, спостерігати за тим, як вони детально на місці штудіюють книгу, читають, занурюються…
Але все це збулося лише після того, як його не стало… Чому ТАК, а не інакше? Чому ціною власного життя?
Вважається, що лише любов розділена й взаємна є щасливою і тому видається всім нам такою бажаною. Проте я впевнена, що справжня любов приносить більше насолоди і щастя, ніж просто - розділена і взаємна… Бо у справжній черпаєш відчуття волі, відчуття польоту, і бачиш на відстані часу та простору її чаруючу силу та красу… Саме такі відчуття приносять втіху, ощасливлюють душу.
"Великолепное сердце"… Які сміливі слова… І влучні. Зокрема про Анатолія Добрянського – це не просто влучно, це вдало і чарівно сказано - також СЕРЦЕМ!
Іноді людське серце бачить більше, ніж знає розум…Знає більш істинно… І лише істинне – ЦІННЕ по-справжньому…
Мій автограф Анатолію Миколайовичу розтягнеться у все моє подальше життя… І я цим горджусь. Це те, чим справді варто гордитись. Серцем знаю. І просто дякую.
Хотілося б, щоб і мій приклад колись дав шанс віднайти шлях до істини.
| 
