З самого дитинства я вважала, що немає нічого красивішого за самотність. Вона дозволяє пізнати себе, бути собою, адже перед собою не зіграєш жодну роль – навіть найдосконалішу. Все ж, якщо й зіграєш, то повернешся до висхідної точки – до самого себе… Я помічала в собі незвідані СВІТИ, і нечіткі ще обрії поезії.

Ще не маючи слів та образів, я вже насолоджувалась цими першими передчуттями Музи, споглядала її перші прояви присутності поруч, торкалась мармурового лику, що здавалося, нізвідки проявлявся й зникав в нікуди, танув від мого грайливого дитячого мовчання… Так зароджувались перші паростки римованих рядків. Мені подобались ці тендітні пелюстки поетичної тиші, я пригадую свою неприховану радість від першого вірша, написаного подумки за декілька хвилин катання на дитячій каруселі. Мені було 8 років. А визрівав цей вірш ще років з 3-ьох, мабуть. Його я присвятила своєму братику Колі. Я пам’ятала вірш ще декілька годин, але, не записавши, забула повністю. Не забутнім залишилось враження від нього, трепетне і тепле, немов би братик і справді був поруч, і то ми разом з ними заримували, катаючись на каруселі прохолодним осіннім днем.

5 років визрівав цей стан самозаглиблення і пошуку потрібних слів і ритмів, а коли зродилось воно ВПЕРШЕ, то, певно, й вперше усвідомилось: в самотності істинній немає самоти – є істина, і можна стати нею.

Я не хотіла (і не хочу) бути КИМОСЬ, хоч мала (і маю) для цього всі задатки: непогано грала на сцені, добре малювала й писала, і малюю зараз, і пишу, але бути кимось мені завжди було нецікаво. Я відчувала, що ставши кимось – втрачу себе, що тоді в мені зникне моє справжнє ЩОСЬ – моя поезія, що відкриває двері в вічний світ НЕ САМОТИ. Бути собою – мій життєвий орієнтир!

Колись я написала в університеті твір про те, що неможливо по великому рахунку бути самотнім, якщо слухаєш, наприклад, «Місячну сонату» Бетховена. Самотності немає, коли живеш мистецтвом, вона тане в цих глибинах духовної краси і дарує відчуття великої наповненості усім: собою, музикою, поезією, роздумами, щирістю усестороннього прояву Генія Духу.

У відповідь на цей текст Анатолій Миколайович Добрянський на наступному занятті виправив мене, сказавши, що «Місячна соната Бетховена» - це Соната №14 Бетховена. Й мені стало чомусь образливо, адже не важливо, яку точно має назву цей музичний твір, який мене неймовірно вразив, і який, власне, Анатолій Миколайович на практичному занятті й запропонував нам, студентам, послухати.

Важлива не назва, а моє сприйняття самотності, «Місячної сонати». Я знала, що це істинне сприйняття, вірне, що я вельми влучно розкрила тему самотності, і тому добре й щиро, від серця виконала завдання Анатолія Миколайовича.

Я не просто образилась, я засмутилась. І щоб довести свою правоту (чи, напевно, просто привернути увагу), прийшла на кафедру літератури до викладача (до свого УЛЮБЛЕНОГО викладача) з вимогою повернути цей текст мені. Звісно ж, Анатолій Миколайович настояв на тому, що не може його повернути.

Я рідко дивлюсь людям в очі довго, рідко чиї очі можуть спонукати мене до цього. Але тої миті я не стрималась і передала все, що хотіла донести, поглядом, а саме: я знаю, що таке самотність, тому не просто розумію Вас, мій сивочолий Маестро, а хочу, прагну, щоб Ви зрозуміли мене, відчули мене так, як я Вас відчуваю. І не заради істини, а заради того, щоб більше не почуватись самотнім (самотньою). Напевно, він таки прочитав це в моїх очах.

Проте він не дізнався, що потім, вийшовши з кафедри літератури, мої очі наповнились сльозами, моя душа відчула ВСЕ: кожну наступну самотню хвилину МОЮ І ЙОГО. Я відчула його подальшу долю – і моїм сльозам вже не було стриму. Я плакала, хоч не з жалю, а з прагнення безсилого свого змінити щось хоча б на мить, хоча б секунду щастя подарувати… і не забути вже ніколи… й нізащо… за жодних умов. Не допустити…