Дерева – антени Землі. У височінь долітають думкою. Сміливо діток своїх – гілочок з плодами до неба простягають – добре там, сонце яскравіше. І страхів нема.

Дерева є і вода – що найважливіше! Оперу вони творять собою невидиму, вітром навіяну, дощем наспівану, морозом підсилену, снігом заметену – чи зглянеться хтось? Чи почує спів життя, узимку сном заколисаний, навесні пробуджений…  

То ж весною птахи прилітають, гнізда свої будувати! То ж весною пуп’янки розквітають, листочки народжувати щоб і щоб знову вітати пробуджений світ…

Хто сном заколисаний - прокинутись має…

Світ, оспіваний деревами, дослухатиметься… Аякже…

Лише нам ? не дано дослухатись, ми ж бо боїмося ? пробудження.

Нам пробудження – то очі відкриті, полудою страху наповнені, втікають в невідомість… Дарма ж бо…

Не страхом живуть дерева! І небо птахів окрилює теж не страхом…

Землею заколисані, пісні життя готові знову до співу…

Людям лише співу нема. У сплячих голосу не буває…

Слуху бракує їм, погляду, серця, сонця, дощу, снігу, морозу, душі, листочків, птахів, і не птахів, себе, слів, мови, у височінь вони думкою не злітають…