ЛЮДИ  В  НЕБО

Розділ 1. Сьоме небо – Карма. Я.

Я бачу образ танцюючої посеред Індійського океану. Виспівує весняний дощ і краплі ніжно торкаються її лиця. Вона танцює із заплющеними очима. І їй сумно. Їй так само сумно, як і мені, коли сниться моя одинокість посеред безкрайого простору води. Але я колишуся на вербових гілках і дивлюсь грайливо-божевільно на Всесвітній Потоп №2, а вона – танцює.

Мені приємно, що вона, як і я, не плаче: замість сліз у неї на щоках дощ, і на віях краплі дощу, і з кінчика витонченого носика стікає лоскітне небо. А вона все танцює.

Це – вічна танцівниця, що прийшла до нас із величі сьомого неба. Вона танцює без музичного супроводу, зустрічаючи Схід і Захід сонця. Вдень її тіло завмирає в чарівному па індійського танцю. А вночі вона обіймає теплий вологий камінь і спить. Її звуть Сулія. І все її життя на Землі триває на одному й тому ж камені посеред величного Індійського океану.

Я не знаю, скільки їй років, але стільки б не було – всі ці роки благословенні в танці.

Вона – не людина. А просто мій образ. Я бачу цей образ тоді, коли опиняюсь серцем поруч з нею. Мені б хотілося бути нею. Я стаю нею, коли ніким іншим бути не можу. Взагалі ніким. Тоді вона оживає.

Вічний індійський танець. Богиня-карма. Символ моїх думок посеред величі людського океану буття.

А потім я забуваю про це і пишу вже про інше.

Розділ 2. Про жінку з шостого неба.

Шосте небо – це я, коли мені сняться божевільно-прекрасні хмари. Знову була тою, що насолоджується Богом.

Бог – це той же храм, але виражений неточно.

Завжди сняться неточні храми, які, немов хмари, змінюють свій лик. І я лише раз побачила, що твориться там, на вершині. Туди мене впустили з почестями. Стояли всі апостоли й святі, й читали за упокій моєї дивної душі, що насолоджується Богом.

Коли я прагнула до тих вершин вдруге – всі входи вже зачинені були. То я не вагаючись повіднаходила свої онучі і пішла собі далі мандрувати містом, де живуть мої улюблені храми.

Люблю цю жінку з шостого неба. Її сам Бог любить. Вона його приручила. Чим – сама, мабуть, не знає. Напевно, вітром з океану і танцями під дощем, і, може, загубленими онучами, чи подертими до крови руками, що міцно хапалися уві сні за вербове гілляччя, аби долу у Всесвітній Потоп №2 не впасти…

Розділ №3. Із п’ятого неба.

Теж ллявся дощ, проте сонцем був оповитий. Блискучий, гарячий, майже смачний, точніше з ароматом соковитого персика. Дитя з ромашкою в руці мріє про справжній соковитий персик і радісно біжить назустріч мамі. І коли мамині руки обіймають міцно-міцно, здається, мрії всі вже збулися. І тоді падає з неба сонячний дощ зі смаком соковитого персика. Яка ж вона щаслива – дівчинка із п’ятого неба.

Розділ №4. Небо буває четвертим.

Рахунку щастя немає. Хоч небо буває і четвертим також. Це – небо-протилежність небу п’ятому, бо все в ньому – не сон, а реальність, ще непізнана, тому й схожа на сон. Нелагідне четверте, похмуре, з блискавицями, з болем, відчаєм, із справжніми сльозами на очах – сльозами, а не дощем.

Вона завжди ненавиділа таку самотність, привиди минулого сновигали в клітинній пам’яті, прожектори депресій розпинали підліткові марева…

Що ж це за миті слабкі, непевні? Що це за сни на яву?

Мов та перша зустріч із вічністю. Страх, що пронизує серце наскрізно, і безстрашшя, що духом твоїм додає серцю снаги ринутись в нерівний двобій. 18-річна людина виграє цей двобій у вічності. Страх відступає повністю.

Хаос теж уступає місце сміливій гармонії. Позаду її спини двоє у родинній несумісності лаються і змагаються у ненависті один до одного, а руки її, тим часом, виліплюють пластилінові видива по картону. І в картині її все одно вони разом, четверо рідних, красиві й безтямні, щасливі, бо об’єднані нею, об’єднані небом і лицем – тим лицем, що насолоджується Богом, вічності не боячись.

 Кращої не буде в світі картини. Бо це остання картина, присвячені небу №4.

Розділ №5. Третє небо досяжне теж.

Ліс вірою проріс. Я часто в лісі знаходжу спокій. Мені сняться нічні ліси. Так моторошно в них влітати, особливо коли знаєш, що вже нема тіла. Переконано віриш, що ліс поглине твій дух. А вранці зійде сонце і ти вже навіки станеш ним – просто сонцем.

І, може, трішки лісом.

Лісом нового дня, що вірою проросте. Спокій його люблю. Дерева ж бо теж - вічні!

Розділ №6. Небо другим я назову.

Друге небо – це межа. І не ймеш віри, що за ним всі інші неба теж бувають і їх ще треба долати один за одним, щоби дійти ТУДИ!

Як його описати? І чи можна взагалі описати межу? Друге небо – це слова… Друге небо на словах роздумів людських відпочиває і лише найкмітливіших пропускає вище. Хочеш бути найкмітливішим? Тоді пролітай його миттю, без слів, без думок і враз опинишся на самій горі усіх можливих небес. Але я цього не казала. (Це – НАД секрет).

Я писала лише про друге небо. Проте, є іще небо №1.

Розділ 7. Яким же смішним є небо №1,

коли пишеш про нього вже після всіх інших неб.

Це ж те небо, де треба просто навчитись літати! Гукаєш своїм друзям: ось так, це просто, відірвіться від землі – і в небо, в небо! Там зорі, там сонце і дощ, там хмари і храми, там – Бог.

Хоча все це починається із Землі. Кожен політ бере початок із Землі. Але кожна людина нижче землі не впаде, проте вище землі – ПОЛЕТИТЬ!

Люди, агов, У НЕБО!

Я всіх запрошую туди!

Епілог.

 Ви летіть! Не вагайтесь! Винагорода того варта. А я поки що потанцюю посеред Індійського океану. Таким ніжним і теплим є цей єдиний камінь під ногами, таким неймовірним здається цей дощ, такі запальні ці індійські танцювальні рухи і па, така невловима ця прекрасна мелодія буття. Танцюйте зі мною!

Ваша Сулія.