Сьогодні на роботі заклеювали вікна спеціальним папером, покритим рідким тістом. Як колись в дитинстві, у шкільні роки… В ліцеї я часто була незамінним господарником, який найкраще розвішував штори на великих вікнах, (ті самі, що принесла мама в подарунок класу, де я навчалась). Найкраще мила парти, прибирала і клеїла шпарини між стіною та вікном в зимовий період навчання.

Тепер знання знадобилися і на роботі. Нам ще не встигли в кабінеті замінити радянські вікна на євро, тому довелося взятися за серйозне утеплення приміщення у старий дідівський спосіб. Різницю відчули одразу – протяги поменшали, і тепло вже не видувало найменшим поривом з вулиці. А поки клеїла, згадувала минуле.

Згадувала свої попередні зими. Я завжди любила цю пору року саме за парадокс відчуттів, себто - холоду і тепла. На вулиці тобі холодно, а в приміщенні - тепло.

Мені подобається, що в нас вдома все ще пічки, які ми топимо дровами, хоча у всіх на нашій вулиці газ вже підведений до будинків. Я не поспішаю з газом, бо люблю запах дров, їх «пісеньки» в печі, ніжне потріскування, тому в будь-якому разі збережу печі. Це мої вічні спогади про прожите життя. Хоч ми і проживали в квартирі (і лише 8 років тому переїхали в будинок), але то була хрущівка, яка отоплювалась пічкою, а не центральним опаленням ЖКГ. В цьому була навіть певна самостійність. Умовна, бо замовити дрова цілою машиною іноді не вдавалось, особливо нашій сім’ї, де все на собі тягнула одна мама, а батько частенько забував про свої обов’язки опікуватись опалювальним сезоном. Зате напів тепла пічка була найбільш затишним місцем для дивних в такій ситуації душевних розмов мами з татом, моїх з мамою, наших з братом. І звідки була ця гармонія, побудована на звичайній радянській бідності пересічної сім’ї, де батьки не мріяли про кар’єру, знаючи, що Компартія – це збіговисько покидьків, які себе вважають небожителями.

В нашій сім’ї весь час велись розмови про історію Українського Народу. Так прямо й велися в напів холодному приміщенні, яке було символом самого життя українців того часу.

Це все я розумію вже зараз, коли настільки все змінилось: зникла «імперія зла», яку так ненавидів мій покійний батько, згораючи праведним гнівом проти того жаху радянщини, що панувала з 20-х по 90-і рр. на Україні. З’явилась незалежність, в якій уже в теплому будиночку з євро вікнами та затишком аромату грабів і буків, що зігрівають не лише кімнату, а й наші серця, ми з мамою пригадуємо колишні часи, розуміючи, що прожили той важкий час випробувань достойно. І зараз віримо в вищість скромності над наглістю, доброти над злом, щирості простоти над фальшивістю умовного матеріального благополуччя.   

Так, матеріальне благополуччя умовне.

Не умовне лише справжнє благополуччя, що йде з самої душі. Можна щасливо розкошувати, але можна і без розкошів бути щасливим, долаючи перешкоди – йти до вершини пізнання Змісту Життя.

Мабуть, без зими і без цього палахкотіння дров у печі я б не розуміла цього. Цього парадоксу життя. Все видиме – умовність, все невидиме – чесність перед самим собою.

Всі природні процеси (держави – до самостійності, нації – до державності, незалежності) обов’язково знайдуть своє продовження і триватимуть доти, доки не досягнуть мети. А от всі штучні процеси – нав’язування фальшивої ідеології, колонізації народів та держав ПРИРЕЧЕНІ на руйнацію, бо в своїй основі містять руйнацію. В першу чергу, руйнацію духу, руйнацію коду самоідентифікації не лише самої особи, а й народності, до якої вона належить. Тому всі штучні процеси будуть зруйновані, адже їхній зміст полягає в руйнації: зло притягує зло, а добро – добро.

Тому мій покійний батько в далекому 1985 р. настільки впевнено в напів холодному приміщенні, немов мантру, промовляв: «Ця імперія зла скоро розвалиться, от побачите, Україна буде незалежною!». І я йому вірила і жодної миті не сумнівалась. Немов його устами в той момент промовляла дивна сила українського незламного духу і волі.   

І мені б хотілось нагадати усім «доброзичливцям України»: от побачите, прийде і на Вас мить спокути! Все зло повернеться Вам самим.

Україна за всю свою багатостраждальну історію зла ніколи нікому не бажала, а лише Добра, і ділилась Добром, останнє віддавала, тому їй останнє і віддадуть. Шану віддадуть, слова пісні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми браття козацького роду».

Але…

Хто це прочитає? Хто? Хоча… Якщо це прочитає сам Господь – то я воістину недаремно так натхненно клеїла сьогодні вікна в робочому кабінеті, згадуючи свої колишні радянські зими…