Я б багато тобі присвятила віршів -

сумно надто в білих алеях душі.

 

Хворі краплі на стінах і на словах -

Нащо, сонце, ховаєшся в небесах?

 

Променем ввіритись аж до Бога -

так що без мене і без порогу...

 

Так щоб лиш милість і лиш Любов...

(З Нього і далі скапує кров,

 

З Нього і Слово, і ОБРАЗ образ,

І без НЬОГО немає нас!..

 

Вітер вже вкотре мене зітхає -

Невже і досі вперто кохає?

 

Що йому скажеш: ти іще тут?

Сльози спокути - довічний суд.

 

Я знову поряд із світом літ -

Нікого вже не цікавить лід

 

Хіба з шампанським у почуттях.

Навіщо вітру моє життя?

 

Мені багато чого не взнати...

Люди не вірять, що в Бога теж є Мати...

 

Усе надії колінкують слідом...

І ЙОМУ ж поклоняються панахиди!

 

І ВІН ТАК був, ТАК був несамотнім...

Він буде ТАК завтра і таким Є СЬОГОДНІ!

 

Ох вітре-вітре! Звій мене вкриту!

Побудемо хоч раз без чужої свити...

 

Тобі нічого вже не зрозуміло.

Залишилось тільки спрагле тіло.

 

А знаєш, я теж тебе покохала.

Я б багато віршів тобі написала!

 

Тільки для чого? Немає ніде нікого?

Візьми мене й полетім до Нього!