Я тепер повільна, мов черепашка.

 

Повзаю так повільно, як колись

                     ширяла важкими крилами -

                     то вони стали панцирем -

                     рідною хатиною з єдиним вікном,

                     точніше дверима.

 

Іду собі...

Пересуваю ніжками...

Хтось щось кине в мене,

а я шусть - до себе сховаюсь.

Кличуть мене, кличуть -

                     не виходжу (навіщо мені їхнє вибачте?)

 

Що я там роблю?

Живу!

Повільно - часу немає.

 

Живу і згадую про крила,

                     про перетворення.      

 

Живу, знаючи, що можу і не жити черепашкою,

можу знову стати лебедем.

 

Тільки навіщо?

 

Краще мати хатину:

                     тверду,

                               побудовану на міцній основі

                               закам"янілих

                               завосковілих

                               відкраяних від себе крил,

                     ніж літати вніде,

                     ніж летіти до сонця,

                     ніж без нього шубовснути вниз,

                     ніж постати під жертовний ніж,

                     ніж вискубувати з тіла перо,

                               щоб написати про лебедя,

                               щоб намалювати озеро,

                               щоб потім знову летіти

                               і не знати, де зупинитись,

                               чим поживитись,

                               як "пережити",

                               куди долетіти,

                               щоб відпочити...

Тепер я повільна,

                   мов пташка,

 

                               ОЙ!

                                       вибачте!

                     

                                                   ч е р е п а ш к а